Бот

Новий малюнок був червоний, оздоблений яскраво-жовтими блискавками. Всередині нього… виринула чорна кардіоїда, копія головної фігури. Тимур зберіг його на робочий стіл, і знову наблизив фігуру, центруючи зображення відносно загостреного стрижня — «шпиля». Виявилося, «шпиль» також увінчаний точно такою самою кардіоїдою. Малюнок дійсно був фракталом, тільки вельми незвичайним — якимось космічним, надприродним, нелюдським.

Третій і четвертий аркуші виповзли із лотка лазерного принтера і миттю перекочували на стіл. Від одного погляду на них бот запхинькав і заходився дихати швидше, по-щурячому. Помилки бути не могло — він хлипав від задоволення.

ЩЕ

Лаура Дюпре несхвально зиркнула на Тимура. Психоістота на мить уявилась їй прогірклим наркоманом, якому вгатили нову дозу. І немалу. Наркоманом, який хоче ще і ще. І найголовніше — який розуміє, що може отримати ще.

— Як ця фігура будується? — спитав Ральф Доернберг.

— Ось це найцікавіше. Чи, мабуть, найдивніше. Розумію, що не-математикам в таке буде непросто повірити, але вся ця краса описується одною простою формулою: zi+1 = zi2 + c, тільки не для звичайних, а для комплексних чисел.

— Що? — не повірив нейрохімік.

— Множина Мандельброта, — спробував пояснити Тимур, — це сукупність усіх z, що не прямують до нескінченності. Власне, з того, що ви бачите на роздруківках, фрактал — це тільки те, що зафарбоване чорним. Решта точок прямують до нескінченності, а їхній колір змінюється залежно від того, з якою швидкістю z → z2 + c віддаляється від нуля[104].

— Це надто складно, — похитав головою канадець.

— До 1975-го про існування цієї фігури ніхто не здогадувався. Вручну розрахувати її неможливо. Для цього не вистачить життя. Мандельброт першим зобразив її за допомогою комп’ютера, продемонструвавши, що навіть у простій алгебраїчній формулі може таїтися запаморочливий хаос.

Тим часом Оскар Штаєрман приніс п’ятий за рахунком аркуш і підсунув його ботові. «Малюк» поплив. З рота потекла слина, очі закотились. На чолі, на шиї і на руках заблищали краплинки поту. Чимось він нагадував людину, що от-от досягне оргазму.

— Воно щось робить ботові, — збентежилась Тіана.

— Певно, подразнює центр задоволення, — припустив Ральф. — Стимулює мозок, точно так само, як це робимо ми, нагороджуючи ботів за успішне виконання завдання на польових тренуваннях. Це досить легко. І вони це люблять.

— Мені це не подобається, — нарешті висловила свої побоювання Лаура.

— Чому? — не зрозумів Тимур.

— Він — як наркоман, — ще більше спохмурніла дівчина.

— Хто? Бот?

— Ні, — Лаура тицьнула пальцем у монітор передавача. — Воно. Психоістота. А ти тільки збільшуєш дозу.

— То й що?

— Ти коли-небудь бачив наркомана, якому пішло на користь збільшення дози?

Тимур на хвильку застиг ні в тих ні в сих. Розгубився.

— Я думав, може…

— Ти думаєш, що ми зможемо вбити ботів картинками? Сумніваюся.

Екран заблимав:

ПРИНЕСИ ЩЕ ЗАРАЗ ЖЕ

— Чесно кажучи, я не дивуюсь такій реакції, — витріщаючись, пролопотіла Тіана. — У мене самої дух перехоплює. Але я згодна з Лаурою. Здається, воно стає агресивнішим.

«У мене самої дух перехоплює». Слова Тіани повернули думки Тимура в несподіване русло.

— Слухайте, ми можемо спробувати привабити ботів, — запропонував хлопець.

— Як це? — чи то здивувалась, чи то задихнулася від несподіванки Лаура. — Куди приманити?

— Я зараз комусь як приваблю… — загудів Ріно.

Українець поняття не мав, що з того може вийти, але нутром відчував: за ідею варто вчепитися. Тимур обернувся до Ральфа:

— Як ви гадаєте, чи реально до вечора змонтувати на даху цього корпусу екран з кінозалу і перенести до нього проектор?

Витягнувши губи, канадець розмірковував. Він здогадувався, до чого хилить Тимур.

— Наскільки я розумію, ти хочеш витягти проектор на дах і з’єднати з комп’ютером, — зрештою промовив нейрохімік, свердлячи хлопця поглядом, — для того, щоб транслювати оце, — він ткнув пальцем у монітор, — на вулицю. Я правильно міркую?

Тимур ствердно закивав головою.

— Це божевілля, — прошепотіла Лаура.

Ральф підвівся, пройшовся до вікна і задер голову:

— Я не певен, чи вистачить довжини дротів. Але до вечора, гадаю, щось придумаємо, — старий опустив підборіддя і подивився на українця. — От тільки ти мусиш переконати мене, що нам це потрібно.

— Ви бачите, наскільки психоістота захоплена фракталами, — голос програміста гостро бринів. — Я пропоную перестати спілкуватися, сказавши, що продовжимо розмову тільки з тими ботами, що зараз у пустелі. Якщо воно хоче ловити кайф від фракталів, нехай приведе «малюків» під стіни лабораторії.

— А далі? — сказала не голосом, а одним порухом вуст Тіана.

— Пригадайте останні мейли від інформатора з Антофагасти. Боти якось пронюхали, де можна взяти альдостерон. Окей, поки що сприймемо це, як є, без пояснень. Можливо, цьому посприяла психоістота, хтозна. Та мені здається, що головне в повідомлені Сілви в іншому, — Тимур здійняв палець, наче промовець за трибуною, — боти не грабували аптеки, вони домовилися з чилійцями, щоб ті обібрали магазини і принесли їм альдостерон.