Бот

Тимур побачив двох з активованими стимуляторами центру задоволення. Вони були чистішими за решту. Ці боти мали б розповсюдити стимулятор серед своїх товаришів, а проте… цього не сталося.

Перед запуском процедуру потрібно було скопіювати. І тут виникла проблема. Боти, які тинялися на волі, мали значно складніший код у голові. Їхні макроси накладалися і часто суперечили один одному. Відтак перевірка коду, який приходив ззовні, займала більше часу. Голови цих «малюків» працювали як комп’ютери, чия оперативна пам’ять заповнена сотнею неактивних програм. Іншими словами, копіювання могло не відбутися навіть тоді, коли компілятор дав добро.

Ні Ріно, ні Тимур цього, звісно, не знали.

Троє хлопчаків звивались поміж тими, хто тримав найманця. В руках вони держали головешки. Химерно постукуючи зубами, боти пхали поліна у вогонь, потім виймали їх і вчавлювали в Хедхантера. Ріно довго терпів, та всьому є межа. Коли кількість ран почала обраховуватись десятками, чоловік забув про гордість і почав горлати. Після того затихнути вже не міг. Їдкі опіки вкривали його руки, стегна, груди та живіт.

Обличчя ботів при цьому лишалися скам’янілими, хоча Тимур міг заприсягнутися: на витрішкуватих лицях читається зміїне задоволення.

Несподівано тортури припинилися. Ріно віддихався і принишк. Двоє ботів повикидали головешки у вогонь і відступили до кола спостерігачів. Один, проте, лишився. Довго тримав обвуглене поліно у вогні, а тоді сів навпочіпки біля голови Хедхантера. Схопивши амбала за підборіддя, «малюк» повільно, наче вагаючись, наближав тліючу головешку. Розпечений до червоного кінець поліна насувався на крихітне око ґевала. Пирхаючи, Ріно спробував вивернутись.

Тимур відвернувся, а тоді, вткнувшись лобом у землю, загорлав:

— Гади! Суки! Виродки! — кричав він українською. Хлопець не мав наміру рятувати амбала. Просто усвідомив, що невдовзі на нього чекають такі самі, якщо не гірші тортури.

Для Ріно Хедхантера незнайома слов’янська говірка виявилась рятівним закляттям. Боти попідскакували і переключилися на Тимура. Розчервоніла головешка ткнулась у щоку переляканого велетня, лишивши око цілим.

Схвильовані тим, що Тимур отямився, боти заметушилися. Кілька потвор підхопилися на ноги і перетягли хлопця ближче до багать. Поклали Тимура на спину й оточили його. Цокаючи зубами в такт ударам ошалілого серця, Тимур роззирнувся. За щільним частоколом брудних босих ніг хлопець не бачив нічого. Над ним поблискували десятки пар вирячених чорних очей. За стільки часу синява із зіниць вицвіла. Очі скидались на скляні кульки, в яких нуртувала чорна каламуть, подібна до нафти.

Жах паралізував хлопця. Тимур не мав сил кричати. Думав лиш про одне: ось вони — його останні хвилини. Скоро він помре. Причому помиратиме повільно і болісно. Подумати тільки: яка дурня! Загинути від рук дванадцятирічних шмаркачів, якими заправляє якась примара, котра за рівнем розвитку не відрізняється від немовляти.

Крізь тісний натовп проштовхався один з «малюків». Опустивши підборіддя, Тимур зиркнув на бота і зарепетував. Хлопець верещав голосніше за Ріно Хедхантера. І мав на те підстави: бот, що спинився біля українця, стискав у долоні пробірку з темною сріблястою рідиною.

— Ні… не треба… не треба, будь ласка… — пручався Тимур. Кілька ботів підступили і притисли його до втрамбованої долівки. — Вбийте! Просто вбийте мене!

«Малюк» підніс скляну трубку з розчином до обличчя Тимура.

— Ні-і-і! — українець зціпив зуби і заплющив очі. Розумів, що це не допоможе, але не міг нічого вдіяти з собою. Він не хотів бачити, як розчин в’їдається в його лице.

Зненацька пролунав глухий удар.

Тимур розкрив одне око. Якраз вчасно, щоби побачити, як понад юрмою, що оточила його щільним кільцем, промайнув бот. Слідом за цим повітря печери розірвала низка звуків, схожих на собаче «ав-ав-ав!». Натовп ботів розійшовся. У проміжку стало видно Хедхантера. Амбалу вдалося вивільнитися. Закинувши одного бота ген до протилежної стіни печери, він відкинув ногою другого, а третього втулив писком у вогнище. Саме цей останній по-звірячому кавкав.

Кільканадцять хлопчаків ринули на велетня, сховавши від Тимура волохату, наче у мавпи, задницю Ріно. Хлопець вигнувся, з останніх сил намагаючись уникнути цівки сірої рідини, котра от-от поллється на нього з перехиленої пробірки. На якусь мить решта Всесвіту перестала існувати. Тимур не чув борюкання Хедхантера. Не відчував запаху горілої шкіри. Він бачив хлопчака, що застиг над ним з розчином наноагентів. Випнуті очі переливались, відбиваючи спалахи багать. А тоді… каламутна чорнота раптом втягнулась усередину і погляд став порожнім. Бот дурнувато зареготав:

— Ї-гі-гі-гі-гі!

Наступної миті він випустив пробірку з рук.