Час смертохристів. Міражі 2077

Перед в'їздом до Києва їх зустрів натовп біженців, які прямували до Варшавського шосе. їхали велорикші, завантажені нехитрим скарбом, люди штовхали візки, в яких сиділи малі діти, тягли за собою «авіаційні» сумки на малих коліщатках; старі автомобілі, що працювали на спирті, викидали сині смердючі гази, від чого коні, що четвірками тягли за собою важкі диліжанси, хрипіли й намагалися податися вбік, у кювет. Задихаючись від спеки і смороду, повільно, згинаючись під вагою рюкзаків, покірливо йшли старі чоловіки і жінки. Гайдука вразила кількість старих людей, котрі вирішили кинути домівки й податися в небезпечну путь, у невідомість. Він подумав, що невдовзі на узбіччях шосе валятимуться впереміжку трупи людей і коней, перекинуті візки й нікому не потрібні, випотрошені мародерами сумки. Йому стало боляче так, наче поміж цих людей йшла його мама — і стало соромно перед цими невідомими киянами за привілегію, якою скористався він, відправивши маму до Польщі. Подеколи назустріч «Форду-Скорпіону» повзли дорогі автомобілі з водно-водневими чи електричними двигунами, ціною від 100 до 300 тисяч глобо. Водії намагалися не дивитися на втікачів, пасажирів не було видно за затемненими бічними вікнами. Перед самим київським КПП побачили обгорілий дорогий «Лексус» і трупи довкола.

Самосуд.

Біженці йшли мовчки, не звертаючи уваги на електромобіль. Але коли на КПП офіцер військової автошляхової жандармерії, зчитавши спеціальним приладом, що висів у нього на грудях, сигнал чіпа, махнув жеслом, дозволивши в'їзд до матері городів руських, хтось з натовпу, що неохоче звільняв дорогу, жбурнув каменюкою і закричав:

— Зрадники! Продали Україну! Бог вас покарає!

Камінь залишив подряпину на вітровому склі.

Сигнал американського геджета пролунав, коли вони проспектом Перемоги наближалися до нової конспіративної квартири, розташованої на території Політехнічного університету, в старому триповерховому будинку неподалік пам'ятника ракетному конструктору Корольову.

Дзвонила Марта Джеферсон:

— Пане Гайдук, можете розмовляти?

— Можу.

Він ввімкнув скайп і побачив на екрані стурбоване обличчя Марти.

— Хто це? — злякано сказала Марта, увімкнувши зображення. — Ви мене чуєте? Де ви?

— Це я, — сказав він. — Чи не правда, тепер я маю вигляд набагато інтелігентніший? Хочете — почухаю ніс? Чи покажу язика?

Він торкнувся пальцем свого крупного носа з полілату.

— Добре, — засміялася вона. — Слухайте, конспіраторе. Нам стало відомо, що вночі, о другій годині київського часу першого серпня, тобто через (вона подивилася на годинник, він також звірив час)... через тринадцять годин наш чорний друг почне атаку на київський аеропорт Бориспіль і спробує посадити великі військово-транспортні літаки з бронедесантом. Можливо...

— Я не командую силами протиповітряної оборони цієї країни, і в мене немає ракет «земля-повітря», — жорстко перервав її Гайдук. Добре їм сидіти у Вашінгтоні і давати поради людині, голова якої оцінюється в мільйон глобо. Можна три броньованих «Лексуси» купити. До речі, чому так мало призначили за мою голову?

— Are you combating general or fucking shred? — лайнулася Марта Джеферсон. — Через годину на ваш геджет потелефонує одна людина. Можете повністю довіряти їй. Домовляйтеся. Хто казав «борітеся — поборете»? Врешті — решт, це ваша земля, це вас окупують. Did you get me?

«Форд-Скорпіон» в'їхав на затишну, порожню територію Політеху, де не було ні студентів, ні абітурієнтів, і тільки нелякані білки (руді, а не чорні, як у Вашінгтоні) бігали по доріжках між деревами.

Під'їхавши впритул до входу у будинок, Невінчаний почав носити речі на другий поверх.

Гайдук не встиг спитати Марту, чому перервався зв'язок з геджетом Божени.

А коли надумав, Марта Джеферсон, як добра старенька гостроноса фея королеви Орхідей, кліпнувши хитрими оченятами, вже розчинилася, залишивши по собі на екрані недовге рожеве світіння.

«Fuck you», — лайнувся Гайдук, хоч реалізація цих слів не входила в його наміри.

88.