Чумацький шлях

«Господи! Зроби так, щоб ми зустрілися! — заблагав він, в думках звертаючись до небес. — Будь милостивий! Захисти її, а себе я сам захищу!»

Він був дужий, молодий, у тілі буяла козацька сила, і він не вірив, що з ним може статися щось лихе, хоча добре розумів, що штурм — не іграшка, що цього дня проллється багато крові і серед тих, хто зараз іде поряд з ним, немало тих, хто за годину-другу покладе голову і стане трупом, тліном, нічим.

Він не міг уявити себе серед них. Не вірив і не хотів вірити в те, що його раптом не стане і що ніколи вже не побачить він ні Лубен, ні коханої Катрі, ні сонця серед синього неба, взагалі нічого того, що складає цей безмежний, милий серцю білий світ.

Потім думка повернулася до ближчих днів. Не минуло ще й трьох тижнів, як розпрощався він зі своїм побратимом адміралом Джонсом. Дивна доля! Хто або що керує нею? Небо? Всевишній? Збіг обставин? Якась таємна сила, що стоїть над усім живим і неживим світом? Чи, може, ця таємна сила і є той Всевишній, якому підкоряється все суще на землі? Адже він ніколи не знав Поля Джонса. І ніколи не зустрівся б з ним, коли б Хуржик не загнав його в неволю, коли б він з Керімом не втік з неї, а запорожці не врятували їх від вірної смерті. Та мало від чого, від якихось «коли б» залежала ця зустріч з людиною з далекої Америки, про яку він мало що чув і знає. А отже, зустрілись вони і побратались. І хоча різниця між ними в усьому була велика, вони за кілька місяців відчули один до одного братню приязнь, так що при розставанні з виду суворий і черствуватий адмірал раптом розчулився, витер з ока сльозу, відстебнув від пояса свій адміральський кортик і, простягнувши своєму молодому побратимові, сказав:

— Мій дорогий друже, я радий, що доля звела нас на життєвій дорозі і побратала. Ця зустріч короткоплинна, але вона поєднала наші серця. Хоч ми з різних світів, з різних країв, та в нас є одне спільне — ми люди! Я полюбив ваш край, полюбив ваші пісні, яких ти мені наспівував під акомпанемент твоєї солодкострунної кобзи, а я уявляв, що знаходжуся в горах своєї рідної Шотландії, і мені було добре. Ти сміливий хлопець і не раз рятував мене в небезпечних ситуаціях, і я тобі за все це безмежно вдячний. Я не нажив маєтків за час воєн, у яких довелося мені ризикувати життям, тому залишаю тобі на пам’ять скромний подарунок — мій адміральський кортик. Це те, що я маю найдорожчого. І хай береже тебе Бог, побратиме!

Івась хотів було відмовитись від такого дорогого подарунка, але адмірал вийняв з посріблених піхов тонке блискуче лезо кортика і показав вигравіруваний напис:

Поль Джонс — Івакові.

— Мій юний друже, — сказав при цьому адмірал, — я дарую його тобі від щирого серця, і ти не можеш відмовитися від цього подарунка. Я його приготував заздалегідь, як тільки втішив, що покину вашу країну.

Івась теж розчулився і хотів було кинутися адміралові на груди, щоб обняти його, але Джонс випередив козака — притягнув до себе, поцілував, як сина, в голову і, усміхнувшись, промовив:

— Івак — о’кей!

Звільнившись від обіймів, Івась шмигнув у курінь і виніс кобзу, подаровану кошовим отаманом Білим, — простягнув адміралові.

І це історичний факт.

— Усе, що маю найдорожчого, — від щирого серця!

Адмірал не відмовлявся. Провів пальцями по струнах і під їхній бренькіт сів у візок, де вже сидів Недашківський, помахав рукою і ще раз промовив:

— Івак — о’кей! Гуд бай!

Візок рушив, звернув на биту дорогу, що вела на північ, до Єлизаветграда, і незабаром зник у глибокій балці, а Івась ще довго стояв, дивився вслід і думав про примхи долі, що зводить і розводить людей. Ніколи він над цим не замислювався, а тепер, коли потрапив у киплячий вир життя, коли воно його за останній рік добре потерло та пом’яло, такі думки все частіше й частіше почали обсідати його.

Сходячи з берега на лід лиману, він посковзнувся і ледве втримався за Керіма, що йшов поруч. Спогади та думки враз розвіялися, сувора дійсність нагадала про те, куди і чого вони йдуть.

Попереду бовваніли вали Очакова. Поки що вони мовчали. Та чи довго? І справді, не встиг Івась подумати про це, як морозяну темряву раптом розпанахали гарматні та рушничні постріли на сусідньому північно-східному боці фортеці. В ту ж мить ударили всі двісті важких облогових гармат російської артилерії по фортечному валу та по фортечних брамах, розтрощуючи їх та прокладаючи шлях наступаючим колонам.

Якийсь час турки не помічали загрози з боку лиману і не відкривали вогню. Та це тривало недовго. Коли голова колони запорожців наблизилась до Очакова на відстань якихось трьохсот кроків, з валів по них сійнули рушничним та гарматним вогнем. Упали перші вбиті та поранені. З Івася зірвало шапку, і далі він йшов простоволосий.

Отаман Мокій Гулик, що був призначений кошовим вести колону, крикнув:

— Вперед! Біго-ом! За мною!

Колона враз розсіялася, люди побігли, важко дихаючи і лунко гупаючи по торосистому льоду. Падали. Одні піднімалися і бігли далі, інші — вбиті та поранені — залишалися лежати там, де наштовхнулися на кулю чи осколок.

Штурм розпочався.