Чумацький шлях

Вартові віддали честь — і він вступив до палацу, кинув на руки лакеєві шубу та шапку, добре знайомими мармуровими сходами збіг на другий поверх і повернув до апартаментів імператриці. Сподівався побачити тут стовпотворіння людське, метушню, шарварок, але нічого цього не було. Хіба що вешталося кілька в міру стурбованих фрейлін імператриці та покоївок.

Він привітався, запитав:

— Матушка занедужала?

— Занедужала, мосьє, — підтвердили дівчата.

— Вона мене кликала?

— Так, я зараз запитаю, мосьє, — відповіла одна і зникла за дверима спальні.

За кілька хвилин вийшла — залишила двері розчиненими.

— Її величність запрошують вас, графе.

Безбородько зайшов.

Катерина лежала в ліжку, на високо підбитих подушках. Як завжди, акуратно причесана, нарум’янена, але крізь рум’яна пробивалася зрадлива блідість. Її повні, ще досить гарні руки лежали поверх пухової ковдри, що відливала ніжно-зеленим шовком. Побачивши Безбородька, вона підняла праву руку для поцілунку, а лівою махнула покоївці, щоб вийшла.

— Ось бачиш, графе, занедужала я, — промовила дещо стомленим голосом. — І покликала по тебе. Сідай!

Безбородько поцілував її руку, обережно сів на тендітний, з позолоченими ніжками дзиглик. Він завжди з побоюванням умощував своє важке козацьке тіло на подібні тендітні вироби столярного мистецтва, побоюючись, що тоненькі та ще й викривлені ніжки так і хруснуть під його неабиякою вагою. Тому сидів напружено.

— Ваша величність, я дуже був стурбований звісткою про вашу хворобу, а тепер, побачивши вас, втішився: гадаю, це незначне нездужання і слабість швидко минеться.

— Будемо сподіватися, графе. Але вночі мені по-справжньому було погано. Лікарі навіть боялися, аби мене не розбив апоплексичний удар. Ставили п’явки.

— Хай Бог милує, ваша величність! — вигукнув злякано Безбородько. — Отак було погано? Від чого б це?

— Є-е, мало від чого! Імперія велика! Та ще й війна! До цього часу князь Таврійський не взяв Очакова. Солдати мруть від дизентерії, а тут упала така люта зима, що обморожуються, замерзають на смерть. Чужоземці через ці труднощі тікають… Нассау-Зіген поїхав до Варшави, Поль Джонс — до Парижа, збирається де Лінь… Приклав до цього руку і князь Григорій, а вона у нього важка… Не всі витримують його крутий норов. Одна я умію з ним ладити… Та й ти, душа моя, добрий — три дні не з’являвся. А я жду проект указу, який ти обіцяв мені принести ще в четвер. Гуляв, мабуть, як це водиться з тобою, з італійськими красунями… Пиячив! А у матушки хай голова болить, де взяти кошти на війну! Не бережете мене! — в голосі Катерини почулися плаксиві нотки, їй, видно, стало жалко себе. — Помру — тільки тоді зрозумієте, кого втратили… Як жити будете?

— Бог з вами, государине-матінко! — замахав руками граф. — І не думайте про таке! Ви ще он яка… Гарна! І роки вас не беруть! Вам ще жити та жити! І нам при вас вашою милістю…

Катерина порожевіла від задоволення. Хитрий хохол! Уміє улестити! Але вголос сказала напрямець:

— Проект указу приніс?

— Лише начерки, матінко, — у Безбородька не вистачило духу признатися, що він справді три дні віддавався розвагам і нічого не зробив.

Тому розкрив теку з синього сап’яну і, імпровізуючи, почав розгортати перед імператрицею параграф за параграфом весь проект майбутнього указу. Катерина уважно слухала і схвально кивала головою. Проект їй подобався. Що не кажи, а не помилилася вона, що витягла у свій час цього козака з канцелярії графа Рум’янцева. Там би він так і засох писарчуком, а тут виріс ген до яких чинів! Одначе, ніде правди діти, і здібностями його Бог не зобидив! Про який документ не спитай, хоч і двадцятилітньої давності, не заглядаючи в бумагу, чеше, мов по писаному! Пам’ять рідкісна! Та й хитрий достобіса, як і кожен хохол, і весельчак — за словом в кишеню не лізе. З ним не заскучаєш… Правда, і її не раз обманював, але завжди уміє так вивернутися, що й серця на нього не маєш.

Закінчивши, Безбородько склав теку. Та тут Катерина простягнула до неї руку.

— Залиш мені, Олександре Андрійовичу, — хочу уважніше переглянути.

Безбородько ніяк не ждав такої царициної забаганки і на мить отетерів. У теці лежало лише кілька аркушів чистого паперу, текст указу складав на ходу. Як перехитрив сам себе! Що робити?

Він сповз з дзиглика і грюкнувся на коліна. Схопив випещену, великодержавну руку і доторкнувся губами.

— Матінко! Пробач мені великодушно! Я тебе обманув: читав по пам’яті! А проект забув дома, бо дуже вже квапив мене фельд’єгер. Завтра принесу.

Не підводив очей. Знав, що покірної голови і меч не січе. Ждав прочухана.

Та Катерина тільки довірливо потріпала його по щоці.

— Бачу, ви всі обманщики…

Це було прощення.

— Тільки в дрібницях, государине-матінко! В таких дрібницях, яких не треба й до уваги брати! — вигукнув підбадьорений її ласкою Безбородько. — А в значних та великих справах я вам відданий до кінця, ваша величність!

— Я це знаю, графе. Тому й покликала нині, що вірю і довіряю тобі.

Безбородько зрозумів, що основна розмова попереду, і знову присів на дзиглик.

— Я весь увага, ваша величність.