Диригент

Останні три місяці вагітності Росаріо продовжувала гуляти ночами майже щотижня. Хуан більше не розпитував її. Потім вона народила, і його світ розлетівся на друзки. Чоловік зрозумів, що він єдиний винуватець трагедії. Амая з’явилася на світ разом з іншою дівчинкою, схожою на неї як крапля води. Тієї ж ночі сестра-близнючка померла: Росаріо змусила її заснути вічним сном. Хуан хотів вірити, що незбагненне жахіття — нещасний випадок або, як висловився лікар Ідальго, наслідок «післяпологової депресії», що минеться, мов кошмарний сон. У подальші місяці після народження Амаї він часто бачив, як його дружина підкрадається до колиски. Попервах він запевняв себе, що нею керував інстинкт захисту — той самий, що спонукає багатьох матерів підскакувати посеред ночі й перевіряти, чи дихає малюк. Однак вираз її обличчя та її погляд здавалися безмежно далекими від материнської турботи й дбайливості — радше йшлося про якусь нав’язливу думку, бажання завершити невиконане завдання. Він у розпачі дивився на неї і, хоча знав, що це не допоможе, шепотів їй підбадьорливі слова, запевняючи, що дівчинка добре почувається і з нею не станеться нічого лихого. Обійнявши дружину за плечі, він умовляв її повернутися до ліжка, та наступної ночі все повторювалося.

Зрештою Хуан змирився з цими походеньками, переконавши себе, що Росаріо ніколи не наважиться завдати шкоди дівчинці, що вона просто дивитиметься на неї. Щоночі він чекав, коли вона встане й піде до кімнати Амаї, аби шепотіти їй на вухо якісь зловісні слова. Йому хотілося вірити, що дівчинка спала й нічого не знала. Це тривало, доки однієї ночі всі приховані погрози не виплеснулися назовні згустком цілковитого мороку, і йому довелося назавжди вивезти доньку з рідної домівки.

Хуан належав до категорії чоловіків, які усвідомлюють свою недосконалість. Проста, скромна людина, що ясно мислила й легко впорядковувала свої думки, які здебільшого були пов’язані з роботою, піклуванням про родину, відповідальністю і численними обов’язками. Таким він був із раннього дитинства. Утім, йому не вдавалося контролювати деякі речі, вони виходили за межі його розуміння. Хуана лякали слова, йому було надзвичайно важко називати предмети й визнати той факт, що кожен предмет має свою назву. Він був одним із тих, хто вважав, що певне явище існує, якщо вимовити вголос слово, яке позначає його, і деяких бід можна уникнути, не пустити у своє життя і свій дім, якщо замовчувати їх. Саме тому він дорікав Енґрасі за те, що вона стверджувала, ніби Росаріо замислила вбити Амаю від дня її народження. Розмірковуючи про ці незбагненні жахи, чоловік несвідомо мотнув головою. Роздавлений страхом і горем, він глибоко зітхнув, узяв жовтий конверт, що лежав поруч, і розпечатав його, відкривши темний пластиковий край рентгенівського знімка. Він відкинув конверт і підніс зображення до очей. На маленькому черепі його доньки чітко виднілися дві страхітливі білі вм’ятини, що вказували на сліди від удару, оточені сірими калюжками там, де пролилася кров. Заплющивши очі, він заридав, жбурнув знімок на ліжко й рішуче звівся на ноги.

Він молився так само, як і дванадцять років тому, благав Господа, аби Росаріо була десь поряд, аби її тривала відсутність у спальні пояснювалася тим, що його дружина послизнулася на сходах, їй стало зле, голова запаморочилася і вона відпочивала в одній з кімнат. Він картав себе за те, що йому хотілося, аби вона впала й переламала собі кістку, була пораненою і немічною, лежала непритомна десь у пекарні. Його влаштував би будь-який варіант, що означав би, що вона не блукає до світанку, як це робила колись. Хуан вкотре оглянув кожен куток, знаючи, що ніде не знайде її. Потім взяв ключі від пекарні, накинув пальто поверх піжами й вийшов у нічний туман сплячого Елісондо, чию тишу порушував лише шум річки. Підійшовши до будівлі, він ще здалеку побачив, що там панує морок, та, попри це, відчинив двері й обвів приміщення поглядом. Росаріо там не було. Охоплений відчаєм, Хуан притулився головою до дверей, розуміючи, що нічого не може вдіяти.

Нарешті його думки прояснилися, і він припинив плакати.

Необхідно зробити це. Він набрався сміливості, проте, коли спробував заговорити, охриплий від журби голос пролунав дуже тихо.

— Росаріо... — прошепотів чоловік, тремтячи з ніг до голови, — Росаріо вб’є нашу доньку.

Шокований жорстокістю цих слів, він затулив рота долонями, жадаючи утримати весь той жах усередині. Наступної миті, змирившись із неминучістю, він опустив руки, і з його губ зірвався несамовитий стогін люті, який мало чим нагадував людський. Хуан поволі осмислював, що завжди знав правду, що кошмар, приховуваний ним від самого себе, жив у закапелках його душі. Вимовивши страшні слова вголос, він нарешті зрозумів сутність цієї невблаганної, злої сили. Не потурбувавшись зачинити двері, він ступив на вологу від річкового туману бруківку і помчав до будинку своєї сестри.

55. Енґрасі

Елісондо