Диригент

Тієї ночі сон утік від нього. Щонайменше раз на десять днів Росаріо вислизала з дому, коли надворі панувала непроглядна темрява. Ще до світанку вона верталася змерзлою і напрочуд спокійною, лягала на своє місце й прикидалася, ніби весь час була тут.

Тисячі разів він думав, як поговорити з нею, як порушити цю тему. Щоразу, як його дружина кудись виходила, він чекав на неї у темній вітальні, уявляючи їхню розмову, коли вона крадькома прошмигне до будинку і стикнеться з ним. Тоді їй довелося би пояснити йому, звідки вона прийшла, з ким була, чому кидала його й десь блукала глупої ночі — самотня і вагітна. Згодом він чув, як ключ повертається у замковій шпарині. Уявляв, як Росаріо стискає брелок у долоні, прагнучи, аби брязкання не порушило тиші. Потім вона неквапливо відсувала ущільнювач, який вони поклали на одвірку для збереження тепла в їхній оселі. Обережно трималася за ручку, не дозволяючи дверям рипіти, коли вона зачиняла їх. Тихо піднімалася сходами, обходячи всі скрипучі дошки. Оця пильність, настороженість, бажання зберігати свою таємницю змушували його лягати в ліжко за мить до того, як вона заходила до спальні. Хуан переконав себе, що її мовчанка обумовлена самоконтролем, що потайливість — ознака стриманості, а прагнення не бути викритою свідчило про розкаяння і сором. Та перша ніч заклала підґрунтя майбутнього. Щойно Росаріо влаштувалася поруч, ритм її дихання вирівнявся, тіло поволі розслабилося, і вона зрештою поринула в сон; він трохи піднявся, щоби краще розгледіти її, і тієї миті не відчув нічого, крім вдячності за те, що вона повернулася до нього. Упродовж її вагітності він щоразу обіцяв собі, що зустрічатиме її після нічних походеньок, готувався обрушити на неї лавину докорів, звинувачень, підозр і запитань. Хуан ще не усвідомив, що все вирішилося першої ж ночі, коли він зрозумів, що ніколи нічого не скаже Росаріо.

Хіба він мав право щось казати їй? Висувати якісь претензії? Дивлячись на сплячу дружину, Хуан часто запитував себе, чому така неймовірна жінка, як вона, живе з таким нікчемою, як він; йому досі не вірилося, що вона обрала його й залишалася поруч. Енґрасі порівнювала його зі страусом, який ховає голову в пісок, аби не бачити проблем. Та насправді він вважав себе гидким каченям, закоханим у лебедя, чудово розуміючи, що доля зробила йому дивний подарунок — кохання, недосяжне для інших людей, привілей бути поряд з унікальною жінкою. Завдяки їй Хуан почувався непереможним, але чоловік ніколи не забував, що він — незграбне мале каченя в тіні величного лебедя, простий безкультурний селянин, засліплений блиском королеви. Хіба він здатен підкорити її своїй волі, примусити до чогось?

Після того як Росаріо втекла з дому вдруге, він кілька днів не знаходив собі місця і не міг думати ні про що інше. Куди бігла його дружина, накинувши пальто поверх нічної сорочки й несучи туфлі в руках? Куди могла йти вагітна жінка посеред ночі у селищі, де все зачиняється після дев’ятої вечора? Сумніви доводили його до божевілля. Вночі він страждав від безсоння, а вдень був злим і дратівливим. Коли він щось жував, їжа здавалася гумовою й автоматично відригувалася, лишаючи присмак жовчі у роті. Після третьої нічної вилазки Росаріо Хуан вирішив порадитися з лікарем.

Коли вона народила Флору та Росауру, все пройшло добре. Ось чому він злякався, почувши слова лікаря Ідальго:

— Ця вагітність є доволі специфічною. Їй може бути значно важче витримувати її.

— Чи загрожує це її здоров’ю?

— Ні, — заспокоїв його лікар. — Стан її здоров’я задовільний. Росаріо дотримується дієти й багато гуляє. Вона не дуже погладшала, і це добре: зайва вага ослабила б її і погіршила самопочуття. Я взяв її під посилений контроль. Останні аналізи чудові. Однак така непроста вагітність — справжній виклик не лише для тіла жінки, а й для її психіки. Та не переймайся. Росаріо — хороша мати. Вона подолає це випробування.

Однієї ночі, коли вона повернулася і тепло знову почало розливатися його тілом, Хуан наважився прошепотіти у пітьмі:

— Я твій чоловік. Я кохаю тебе. Куди б ти не ходила, я можу скласти тобі компанію.

Росаріо відповіла не відразу. Жінка так довго мовчала, що він подумав, може, вона заснула або настільки засоромилася, що їй бракувало сил говорити. Несподівано вона мовила енергійним, рішучим тоном:

— Ніколи.

Решту ночі Хуан не спав. Втупившись поглядом у стелю, він обмірковував справжнє значення цього слова, приховану загрозу, що відчувалася в її інтонації.