Дитинство. Молодість. Літня пора

А від кольорових немає такого засобу порятунку. Батьками кольорових були білі, Ян ван Рібек[11], і походять вони від готтентотів; зрозуміти це можна навіть із завуальованої мови шкільного підручника історії. А в найгіршому випадку ситуація ще тяжча. Адже в Боланді люди, яких називають кольоровими, — аж ніяк не праправнуки Яна ван Рібека чи будь-яких інших голландців. Хлопчик досить знається на фізіономіці, і то знається, відколи пам’ятає себе, щоб бачити: в них немає ані краплини білої крові. Вони готтентоти, чисті й нерозбавлені. Не тільки вони з’явилися із землею, а й земля з’явилася разом з ними, вона їхня, завжди була їхньою.

9

Однією зі зручностей Вустера, однією з причин, на думку батька, чому краще жити тут, ніж у Кейптауні, є те, що купувати тут набагато легше. Молоко привозять щоранку ще вдосвіта; досить лише подзвонити — і за годину або дві біля дверей буде чоловік із крамниці «Schochat’s» із м’ясом і бакалійними товарами. Ось як просто.

Посильний із «Schochat’s» — тубілець, що знає лише кілька слів мовою африкаанс і жодного слова англійською. Він ходить у чистій білій сорочці, метелику, двоколірних туфлях і в білому капелюсі, як у гольфіста Боббі Локка. Звуть його Джошуа. Хлопчикові батько-мати не схвалюють Джошуа як одного з представників бездумного нового покоління тубільців, що витрачають усю свою платню на вигадливе вбрання й не думають про майбутнє.

Коли матері нема вдома, він з братом отримує замовлені продукти з рук Джошуа, ставлячи бакалійні товари на полицю в кухні, а м’ясо — в холодильник. Якщо є згущене молоко, хлопці привласнюють його як трофей. Пробивають діри в бляшанці й по черзі смокчуть, поки нічого не лишається. Коли мати повертається додому, запевняють, що молока не було або що його вкрав Джошуа.

Хлопчик не певен, чи вірить мати їхній брехні. Але не за цей обман він відчуває надто велику провину.

Сусіди зі східного боку мають прізвище Вінстра. В них троє синів: старший із кривими, схожими на літеру «X» ногами, на ймення Ґісберт і близнюки Ебен та Езер, надто малі, щоб ходити до школи. Він з братом глузує з Ґісберта Вінстри через його кумедне прізвище і невпевнену, безпорадну манеру бігати. Вони вирішили, що він ідіот, психічно неповноцінний, і оголосили йому війну. Якось пополудні взяли півдесятка яєць, які приніс посильний із «Schochat’s», пожбурили їх на покрівлю будинку Вінстра і поховалися. З дому ніхто не вийшов, та коли сонце висушило розбиті яйця, вони перетворилися в огидні жовті плями.

Насолоду кидати яйце, набагато менше й легше за крикетний м’яч, спостерігати, як воно, крутячись, летить у повітрі, чути м’який хрускіт його падіння, він відчуває потім ще дуже довго. Але ця насолода забарвлена провиною. Він не може забути, що вони гралися їжею. Яким правом вони використали яйця як іграшки? Що сказав би хлопець із «Schochat’s», якби дізнався, що вони викинули яйця, які він віз на велосипеді від самого міста? Йому здається, що хлопець із «Schochat’s» — насправді ніякий не хлопець, а вже дорослий чоловік — не такий законсервований у своєму образі людини в капелюсі, як у Боббі Локка, і з метеликом, щоб бути байдужим. Він відчуває, що посильний категорично не схвалив би і не вагався б сказати про це. «Як можна так чинити, якщо є голодні діти?» — запитав би він своїм поганеньким африкаансом і не почув би відповіді. Можливо, десь у світі й можна кидати яйця (наприклад, він знає, що в Англії кидають яйця в людей у колодках), але в цій країні є судді, які судитимуть за нормами справедливості. В цій країні не можна бездумно ставитися до харчів.

Джошуа — четвертий тубілець, якого він знав у своєму житті. Першого він туманно пам’ятає лише тому, що той хлопець увесь день ходив у синій піжамі і звичайно мив сходи в кварталі, де вони жили в Йоганнесбурзі. Другою була Фіела в Плеттенберґ-Беї, що прала їм білизну. Фіела була дуже чорна й дуже стара, не мала зубів і виголошувала довгі промови про минуле гарною, переливчастою англійською мовою. Вона розповідала, що приїхала з острова Св. Гелени, де була рабинею. Третього він теж бачив у Плеттенберґ-Беї. Стався великий шторм, затонув корабель, і вітер, що ненастанно дув кілька днів і ночей поспіль, тільки-но почав угамовуватись. Хлопчик із матір’ю й братом пішли до моря й роздивлялися купи сміття та водоростей, викинутих на берег, як раптом до них підійшов і озвався старий чоловік із сивою бородою, пасторським комірцем і парасолькою. «Людина будує великі залізні кораблі, — сказав старий, — але море сильніше. Море сильніше за все, що може збудувати людина».

Коли вони знову опинилися самі, мати сказала: «Ти повинен запам’ятати його слова. Це мудра стара людина». То був єдиний на його пам’яті випадок, коли мати вжила слово «мудрий»; насправді то був єдиний, як він пригадує, випадок, коли хтось узагалі вжив це слово, якщо не брати до уваги книжок. Але його вразило не тільки старомодне слово. Можна поважати й тубільців — ось що сказала мати. Це велика полегкість — почути про таке, мати підтвердження.