Дитинство. Молодість. Літня пора

Едді вочевидь годилося відіслати назад до Ідас-Веллі. Тепер, коли він перестав удавати, ніби задоволений, він тікатиме при кожній нагоді. Спроба стати служкою не дала результату.

Але, перше ніж телефонувати тітці Вінні до Стелленбоша, постало питання про кару Едді за спричинений клопіт: за виклик поліції, за зіпсований суботній ранок.

Хлопчик зазирнув до обсерваторії, коли відбувалося покарання. Тревельян тримав Едді за обидва зап’ястки і шмагав шкіряним ременем по голих ногах. Батько теж був там, стояв збоку й дивився. Едді заводив і пританцьовував, сльози і шмарклі були всюди. «Я більше не буду!», — кричав він. Потім чоловіки помітили хлопчика й махнули, щоб він вийшов.

Наступного дня зі Стелленбоша приїхали тітка й дядько в чорному німецькому авто «DKW» й забрали Едді до матері в Ідас-Веллі. Ніхто з ним не прощався.

Отже, Тревельян, що був англійцем, бив Едді. Насправді Тревельян, що мав рум’яне обличчя і вже трохи погладшав, розчервонівся ще дужче, коли вимахував ременем і сапав після кожного удару, він розгнівався, наче справжній африканер. Тож як Тревельян укладався в його теорію, що англійці добрі?

Є ще й борг, який він винен Едді й про який не казав нікому. Коли за гроші, подаровані на восьмий день народження, він купив собі велосипед «Smiths», а потім з’ясував, що не вміє їздити, саме Едді штовхав його на майдані в Роузбанку й вигукував команди, аж поки він раптом опанував мистецтво утримувати рівновагу.

Того першого разу він проїхав широке коло, щосили тиснучи на педалі, щоб подолати піщаний ґрунт, і повернувся до місця, де стояв Едді. Той був збуджений і кричав, аж підстрибував: «Можна я спробую?» Він віддав велосипед Едді. Його не треба було й штовхати, він зрушив з місця, мов вітер, стояв на педалях, і його синя курточка метлялася ззаду, Едді їхав набагато краще, ніж він.

Хлопчик пригадує, як боровся з Едді на галявині. Хоча Едді був лише на сім місяців старший від нього і не більший, завдяки своїй силі, витривалості й цілеспрямованості він завжди виявлявся переможцем. Переможцем, але обережним у своїй перемозі. Тільки на мить, поклавши безпорадного суперника на лопатки, Едді дозволяв собі переможну усмішку, а потім підводився і стояв напівзігнувшись, готовий до наступного раунду.

Під час тих змагань хлопчик усякчас відчував запах тіла Едді, а також його голову з високим, схожим на кулю черепом і густим жорстким волоссям, що впиралося йому в тіло.

— У них міцніші голови, ніж у білих, — казав батько. — Ось чому з них такі добрі боксери. Але з тієї самої причини, — розповідав він далі, — вони ніколи не матимуть успіху в регбі. В регбі треба швидко думати, там не можна бути йолопом.

Була одна мить під час боротьби, коли його губи та ніс уперлись у голову Едді. Він удихнув запах і відчув смак волосся: запах і смак диму.

Щосуботи Едді купався, стояв у тазику в туалеті для прислуги й тер себе намиленою ганчіркою. Хлопчик із братом притягли до крихітного віконця сміттєвий бачок, вилізали на нього й підглядали. Едді був голий, крім шкіряного пояса, що й далі обперізував тіло. Побачивши два обличчя у віконці, він широко всміхався, кричав: «Hê!», танцював у тазику, розплескуючи воду, і не прикривався.

Згодом хлопчик сказав матері:

— Едді не знімає пояса, коли купається.

— Нехай робить, що хоче, — відповіла мати.

Хлопчик ніколи не бував в Ідас-Веллі, звідки приїхав Едді. Він думав, що то холодне й вологе місце. В домі матері Едді не було електрики, покрівля текла, всі завжди кашляли. Виходячи надвір, доводилося стрибати з каменя на камінь, щоб не ставати в калюжі. Які надії має Едді тепер, коли з ганьбою повернувся до Ідас-Веллі?

— Як ти думаєш, що тепер робить Едді? — запитав він матір.

— Він, певне, у виправному будинку.

— Чому у виправному будинку?

— Такі, як він, завжди закінчують у виправному будинку, а потім у в’язниці.

Хлопчик не розуміє, чому мати така зла на Едді. Він не розуміє її лихих настроїв, коли майже без причини під зневажливе ляпання її язика потрапляє геть усе: кольорові, її рідні брати та сестри, книжки, освіта, уряд. Хлопчикові насправді байдуже, що мати думає про Едді, якщо вона не змінює щодня своєї думки. Коли мати шмагає отак словами, хлопчик відчуває, як йому під ногами провалюється підлога й він падає.

Він думає про Едді в старенькій курточці, що зігнувся й ховається від дощу, який завжди падає в Ідас-Веллі, й курить разом з іншими кольоровими хлопцями недопалки. Йому десять років, і Едді в Ідас-Веллі теж десять років. Невдовзі Едді буде вже одинадцять років, а він і далі матиме десять, а потім йому теж виповниться одинадцять. Він завжди наздоганятиме, стоячи якийсь час нарівні з Едді, а потім лишаючись позаду. Як довго це триватиме? Чи позбудеться він коли-небудь Едді? Якщо вони здибаються колись на вулиці, то чи впізнає його Едді, незважаючи на своє пияцтво й куріння марихуани, незважаючи на в’язницю й решту суворих випробувань, чи зупиниться він і крикне: «Jou moer!»[15]?