Дитинство. Молодість. Літня пора

Хлопчик знає, що цієї миті в будинку з дірявою покрівлею в Ідас-Веллі, скоцюрбившись під смердючою ковдрою, так і не скинувши курточки, Едді думає про нього, і його очі в пітьмі схожі на два жовті прорізи. Але в одному він не має сумніву: Едді буде нещадний до нього.

11

За межами свого кола родичів вони мають мало товариських зв’язків. Часом, коли до дому приходять чужі, вони з братом тікають, мов дикі тварини, а потім прокрадаються назад підглядати й підслухати. Мати бентежиться, чуючи, як щось шарудить. «Просто діти граються», — пояснює вона з удаваною усмішкою.

Хлопчик уникає чемних розмов, бо їхні формули — «Як ся маєш?», «Як тобі подобається в школі?» — пантеличать його. Не знаючи, що треба відповідати, він мимрить і затинається, наче йолоп. Але зрештою він уже перестав соромитися своєї дикості й нетерплячого ставлення до смиренного жаргону люб’язних розмов. 1

— Невже ти не можеш бути просто нормальним? — запитує мати.

— Я ненавиджу нормальних людей, — із запалом відповідає хлопчик.

— Я ненавиджу нормальних людей, — повторює за ним брат. Братові сім років. На його обличчі завжди напружена, нервова усмішка; в школі він інколи блює без ніякої очевидної причини, і його треба вести додому.

Замість друзів вони мають родину. Материні родичі — єдині у світі люди, що приймають хлопчика більш-менш таким, яким він є. Вони миряться з ним — грубим, нетовариським, дивакуватим — не тільки тому, що, не змирившись, не змогли б ходити в гості, а й тому, що і їх виховали дикими і грубими. Натомість батькові родичі не схвалюють ані його, ані виховання, яке дає йому мати. В їхньому товаристві він почувається скутим і, тільки-но йому щастить утекти від них, починає глузувати зі штампів увічливості: «En hoe gaan dit met jou mammie? En met jou broer? Dis goed, dis goed!»

[16] Але годі втекти від них: не беручи участі в їхніх ритуалах, нема як відвідати ферму. Тому, звиваючись від сорому, зневажаючи себе за малодушність, хлопчик кориться. «Dit gaan goed, — каже він. — Dit gaatt goed met ons almal»[17]

.

Хлопчик знає, що батько стає на бік своєї родини проти нього. Це один зі способів, до яких удається батько, щоб помститися матері. Хлопчик ціпеніє від страху на думку про життя, яке чекало б на нього, якби батько керував родиною, це було б життя, сповнене тупих безглуздих фраз, життя, як і в решти людей. Мати — єдина істота, що стоїть між ним і життям, якого б він не витримав. Тож, хоча хлопчика дратує повільність і тупість матері, він чіпляється за неї як за свою єдину заступницю. Він — її син, а не батьків. Він відкидає й ненавидить батька. Він не забуде дня два роки тому, коли мати однісінького разу дозволила батькові напастися на нього, немов спущеному з ланцюга собаці («З мене досить, я вже не маю сили терпіти отаке!»), і очі батька світилися синім гнівом, коли він торсав і ляскав його.

Хлопчик повинен їздити на ферму, бо на землі немає місця, яке він любив би більше або про яке міг би думати, ніби любить його більше. Все, що таке складне в його любові до матері, стає дуже простим у любові до ферми. А втім, скільки він пам’ятає себе, ця любов мала в собі один дошкульний елемент. Він може їздити на ферму, але ніколи не житиме там. Ферма — не його дім, він завжди буде там лише гостем, прикрим гостем. Навіть тепер, день у день, ферма і він ідуть різними шляхами, які поділяють їх і не сходяться, а розходяться. Коли-небудь ферма зникне остаточно, буде навіки втрачена, і він уже сумує через ту втрату.

Ферма належала дідові, але дід помер, і вона перейшла до дядька Сона, старшого батькового брата. Сон був єдиним, хто тямив господарювати, решта братів і сестер надто завзято повтікали до міст і містечок. Проте в певному розумінні ферма, на якій вони виросли, й досі їхня. Тож принаймні раз на рік, а інколи двічі батько їде на ферму й бере сина з собою.

Ферма має назву Воельфонтейн, «Пташине Джерело». Він любить там кожен камінь, кожен кущ, кожну травинку, любить птахів, які дали їй назву, птахів, що у вечірніх сутінках тисячами збираються на деревах навколо джерела, співають одне одному, цвірінькають, чистять пера, готуються до ночі. Годі уявити собі, щоб хтось інший міг любити ферму так, як він. Але він не може говорити про свою любов, і то не тільки тому, що нормальні люди не розмовляють про такі речі, а тому, що таке признання було б зрадою матері. І то зрадою не тільки тому, що вона теж походить із ферми, конкурентної ферми в далекій частині світу, про яку також згадує з любов’ю та тугою, але ніколи не може приїхати туди, бо її продано чужим, а й тому, що насправді вона не бажана на цій фермі, на справжній фермі, у Воельфонтейні.