Дитинство. Молодість. Літня пора

Кілька днів в усіх газетах повно фотографій бою. Віккі Товіл — національний герой. Ну, а в хлопчика ентузіазм невдовзі зменшується. Він і далі задоволений, що Товіл побив Ортіса, але починає дивуватися, чому. Хто для нього той Товіл? Чому йому не вільно обирати між Товілом і Ортісом у боксі, як вільно обирати між командами «Hamiltons» і «Villagers» у регбі? Невже він зобов’язаний підтримувати Товіла, цього огидного чоловічка з горбатими плечима, довгим носом і малесенькими пустими чорними очицями, бо Товіл (незважаючи на своє кумедне прізвище) — південноафриканець? Невже південноафриканці повинні підтримувати інших південноафриканців, навіть якщо не знають їх?

Батько тут не зарадить. Батько ніколи не каже нічого несподіваного. Він неодмінно проголошує, що Південна Африка виграє, або що Західна провінція виграє — чи то в регбі, чи то в крикеті, чи то в чомусь іншому. «Хто, по-твоєму, виграє?» — перевіряє син батька за день до матчу Західної провінції з Трансваалем. «Західна провінція, і то з величезним відривом», — відповідає батько, мов годинник. Вони слухають матч по радіо, і перемагає Трансвааль. Батько непохитний. «Наступного року виграє Західна провінція, — запевняє він. — Ось побачиш».

Хлопчикові видається безглуздим вважати, що Західна провінція виграє тільки тому, що ти походиш із Кейптауна. Краще думати, що виграє Трансвааль, а потім отримати приємну несподіванку, якщо він програє.

У своїй руці хлопчик тримає пасмо батькового грубого і жорсткого волосся. Насильство його вчинку досі приголомшує і турбує його. Доти він ніколи не поводився так вільно з батьковим тілом. Він хотів би, щоб такого не сталося знову.

13

Ніч. Решта родини спить. Хлопчик лежить у ліжку й думає. Впоперек ліжка падає смужка помаранчевого світла від вуличних ліхтарів, що горять усю ніч над Реюньйон-парком.

Він пригадує, що сталося сьогодні вранці під час зборів, коли християни виспівували свої гімни, а євреї й католики тинялися. Двоє старших хлопців, католики, загнали його в куток.

— Коли ти прийдеш на катехізис? — запитали хлопці.

— Я не можу прийти на катехізис, у п’ятницю пополудні я повинен допомагати матері, — збрехав він.

— Якщо не ходиш на катехізис, тоді ти не можеш бути католиком, — сказали вони.

— Я католик, — наполягав він, знову збрехавши.

Якщо трапиться найгірше, думає він тепер про найприкрішу для себе перспективу, тобто якщо католицький священик навідає матір і запитає, чому він ніколи не ходить на катехізис; або, — ще один кошмар, — якщо директор школи оголосить, що всі хлопці з африканерськими прізвищами мають перейти до класів, де викладають африкаансом; і якщо цей кошмар стане реальністю, і він не матиме жодного іншого способу порятунку, як відступити до невдоволених криків, шаленства й плачу, тобто до дитячої поведінки, що, як він знає, ще досі таїться в ньому, мов стиснута пружина; і якщо після цієї бурі він буде змушений удатися до останнього й відчайдушного кроку і просити материного захисту, відмовившись ходити до школи, благаючи врятувати себе; і якщо таким чином він украй і остаточно зганьбить себе, розкривши те, про що знає по-своєму тільки він, по-своєму й мати і, можливо, по-своєму огидно й батько, а саме: що він досі дитина і ніколи не виросте; якщо всі словесні обгортки, створені навколо нього й вибудовані його зусиллями, роками нормальної, принаймні на людях, поведінки, облущаться, і постане його огидна, чорна, плаксива дитяча сутність, яку всі бачитимуть і глузуватимуть із неї, чи зможе він якимсь чином жити далі? Чи не стане він таким поганим, як оті деформовані, нерозвинені монголоїдні діти з хрипкими голосами й заслиненими вустами, що їх цілком можна було б приспати пігулками навіки або задушити?

Усі ліжка в домі старі та втомлені, їхні пружини просідають, вони риплять від щонайменшого руху. Хлопчик лежить якомога спокійніше у смузі світла з вікна, відчуває, що лежить на боку, притуливши кулаки до грудей. У цій тиші він намагається уявити собі свою смерть. Відриває себе від усього: від школи, від дому, від матері, намагається уявити собі дні, що, як і завжди, минатимуть, але вже без нього. Проте не може. Завжди щось лишається позаду, щось невеличке й чорне, як горіх, як жолудь, що побував у вогні, сухий, попелястий, твердий, нездатний рости, але тут. Він може уявити собі, як він умирає, але не годен уявити собі, як зникає. Хоч як намагається, він не може знищити свої останні рештки.

Що спонукає його жити? Може, страх перед материним горем, таким величезним, що він може думати про нього лише одну мить? (Він бачить матір у порожній кімнаті, що мовчки стоїть, затуливши обличчя руками, а потім закриває її, цей образ, ширмою.) Чи, може, в ньому є і щось інше, і саме воно відмовляється вмирати?