Дитинство. Молодість. Літня пора

Підтримка для матері? Яка дурниця. Його мати — наче скеля, кам’яна колона. Не він має бути підтримкою для нього, а вона має підтримувати його! Хай там як, навіщо тітка Анні каже про таке? Вдає, ніби помирає, а насправді лише стегно зламала.

Хлопчик киває головою, намагається видаватися серйозним, уважним і слухняним, хоча потай тільки чекає, щоб вона відчепилася від нього. Тітка всміхається значущою усмішкою, яка має свідчити про її особливий зв’язок із першою Віриною дитиною, — зв’язок, якого він анітрохи не відчуває і не визнає. Її очі безвиразні, блідаво-блакитні, вицвілі. Їй вісімдесят років, і вона майже сліпа. Навіть в окулярах тітка не може як слід читати Біблію, тільки тримає її на лоні й бурмоче слова.

Тітка ослаблює руку, хлопчик щось мимрить і задкує.

Тепер братова черга. Брат кориться, коли його цілують.

— До побачення, дорога Віро, — каркає тітка Анні. — Mag die Here jou seën, jou en die kinders, нехай Господь благословить тебе і твоїх дітей.

П’ята година, вже починає сутеніти. В незвичній метушні міської години пік вони сідають на потяг до Роуз-банка. Вони переночують у квартирі тітки Анні, і ця перспектива пригнічує хлопчика.

Тітка Анні не має холодильника. В її кухонній шафі є лише кілька зів’ялих яблук, півбуханки цвілого хліба, банка рибної пасти, якій мати не довіряє. Вона посилає хлопчика до індійської крамниці, на вечір вони мають хліб, джем і чай.

Унітаз бурий від бруду. Хлопчика аж нудить на думку про стару з довгими чорними нігтями, що сідає на нього. Він не хоче користуватися ним.

— Чому ми повинні лишатися тут? — запитує він.

— Чому ми повинні лишатися тут? — повторює брат.

— Тому, — похмуро відповідає мати.

Тітка Анні використовує сорокаватні лампочки, щоб економити електрику. В тьмяному жовтому світлі спальні мати починає пакувати тітчин одяг у картонні ящики. Доти хлопчик ще ніколи не бував у спальні тітки Анні. На стінах висять зображення: фотографії в рамках чоловіків і жінок із жорсткими, неласкавими поглядами: Брехери, Дюб’єлі, його предки.

— Чому вона не може поїхати і жити з дядьком Альбертом?

— Бо Кітті не зможе доглядати двох хворих старих людей.

— Я не хочу, щоб вона жила з нами.

— Вона не житиме з нами.

— Тоді де ж вона житиме?

— Ми знайдемо їй дім.

— Про що це ти, який дім?

— Дім, такий собі дім для старих людей.

Комірчина — єдина кімната в тітчиній квартирі, яка подобається йому. Комірчину заставлено до стелі старими газетами і картонними ящиками. На полицях повно книжок, усі однакові: коротенькі грубі книжки в червоній палітурці, видані на товстому шорсткому папері, який використовували для африканерських книжок і який схожий на промокальний папір зі сміттям і плямами від мух усередині. Назва на спинці — «Ewige Genesing», спереду на обкладинці стоїть повна назва: «Deur ’n gevaarlike krankheid tot ewige genesing»[24]. Книжку написав його прадід, батько тітки Анні; цій книжці — він чув про це багато разів — вона присвятила більшу частину свого життя, спершу переклала написаний німецькою мовою рукопис мовою африкаанс, потім витратила свої заощадження, щоб заплатити друкареві в Стелленбоші, який надрукував сотні примірників, і палітурникові, що виготовив обкладинки, а потім возила книжки від однієї книгарні в Кейптауні до іншої. Коли їй не пощастило переконати книгарні продавати книжку, вона сама ходила від дверей до дверей, пропонуючи людям купити її. Непродані рештки лежать на полицях у цій комірчині, в ящиках є ще не переплетені віддруковані і складені зошитами сторінки.

Хлопчик намагався читати «Ewige Genesing», але книжка надто нудна. Тільки-но Балтазар Дюб’єль заходився розповідати про своє дитинство, як почав уривати розповідь довгими повідомленнями про вогні в небі й голоси, які промовляли до нього з небес. Здається, отакою була вся книжка: короткі уривки про себе, а далі довгий переказ того, що казали йому голоси. Хлопчик із батьком давно вже жартували про тітку Анні та її батька Балтазара Дюб’єля. Вони вимовляли назву цієї книжки повчальним співучим тоном, немов predikant, проповідь, розтягуючи голосні: «Через небезпе-е-е-чну хвор-о-о-бу до ві-і-і-чно-го-о-о зці-і-ілення-я-я».

— Батько тітки Анні був божевільний? — запитав хлопчик матір.

— Так, гадаю, він був божевільний.

— Тоді чому вона витратила всі свої гроші на друк його книжки?

— Вона, мабуть, боялася його. То був страшний старий німець, страхітливо жорстокий і владний. Усі його діти боялися його.

— А хіба він тоді ще не вмер?

— Так, умер, але вона, безперечно, відчувала обов’язок перед ним.

Мати не хотіла критикувати тітку Анні та її чуття обов’язку перед божевільним старим.

Найкраща річ у комірчині — книжковий прес. Він зроблений із такого самого важкого й міцного заліза, що й колесо паротяга. Хлопчик переконав брата покласти руку під прес, а потім крутив великий гвинт, аж поки братові затисло руку і він не міг вивільнитись. Потім вони помінялися місцями і брат зробив те саме йому.