Добло і зло

Ех, лінь таки креативна.

Але Саша направду працював із моєю спиною. І казав:

— Странно, у тєбя нєт етіх палосачєк. Как у амєріканок.

— Какіх? — не зрозуміла я.

— Ну, етого, как он… Целюліта!

А-а. Мерсі за компліман. Мені чомусь згадалася сумна дівчинка зі студентської поліклініки часів моєї юності. Вона прийшла до масажиста, вляглася на стіл, а він зітхнув: "Ну, здравствуй, целюліт…" Дівчинка образилася і від масажу відмовилася. Ну і дура.

Але я не про те. Не вмістом гаманця єдиним обійшлися місцеві шутрячки. Коли я, никаючись, аби не зустріти по дорозі вчителя йоги, зайшла ввечері по своє жовте парео, ЙОГО ТАМ НЕ БУЛО!!! Ну шо за нахуй такий. Всі же ж йоги тіпа, мантри співають зранку, м’яса не їдять. Треба піти завтра спитати в них, може, десь поклали…

Приходить "завтра". Йде клас йоги. Рибочка твердий, як кришталь у радянському серванті:

— Все. Давай ти зараз зайдеш у свій йога-клас, поки вони поставали в пози, і скажеш: "Так, йоги. Де моє парео?" Потім: "Ну, шо ви вилупилися? Давайте по-доброму, бо потім гірше буде".

— Ага, моє жовте парео.

— Точно. Скажеш: "Жовте таке. В черепашках. В мене ще блакитне є…"

— Навіщо їм палити блакитне?!

— Щоби не думали, що ти останнє проїбала. Ми ж люди не бідні.

* * *

Якщо двоє дорослих, адекватних, незаангажованих людей, котрі вже 10 років поспіль не дивляться телевізора, вечорами в індійському готелі раптом залипають біля квадратної скриньки марки magic, знайте: вони там залипли або на болівудські поп-кліпи (по 10 хвилин чуваки треки шарять!), або на мультики "Том і Джері". Спогади дитинства і все таке.

Починається нова знайома мелодійка.

— ПАПАЙ!!! — хором волаємо ми й при цьому роздупляємося, що дивнувата якась реакція для двох до-, рослих людей, що зібралися женитися в не першій молодості.

— Мда. Мультики. Мій любимий — Футурама, — каже він.

— І мій!

— Ну, зетс май вайф. Ти думаєш, чого я тебе вибрав?!

— О, точно. На питання "Чому ви вирішили одружитися?" я буду відповідати: "У нас спільні інтереси. Футурама".

— І тьолки.

— Добре. У нас спільні інтереси. Футурама і тьолки. Кльово.

— Щось тут непонятно в цьому "Папаї" шось… — каже він, доїдаючи моє сирно-згущьонкове тістечко.

— Ясно, шо непонятно — все на хінді.

— А взагалі Олів — сексуальна тьолка, а Папай поц.

— Сам ти поц. Папай кльовий, а Олів дура писклява.

— Та карочє, взагалі цей мультик — соціальна реклама. Щоби дітки їли шпинат.

Ну, а ще там, в індійському телевізорі, є комерційна реклама. Деяка взагалі на голову не налазить. Ну, скажімо, отака: японський турист опиняється в глухому індійському селі, де всього три халупи, верблюд і дерев’яний банкомат на виїзді. Японець, ясне діло, хоче зняти кеш. Підходить до банкомату, запихає в нього карточку. В банкомата розсуваються дверцята, за ними видно зв’язаного індійського чувачка з пачкою банкнот перед ротом. До нього підходить хазяїн банкомата з цукеркою, підвішеною на шнурку. Побачивши цукерку в себе перед носом, зв’язаний чувачок робить спробу дістати її язиком — як жабка за комарем — лизь, лизь, лизь! І скільки разів він намагається лизнути цукерку, стільки банкнот висуваються його язиком. Радий японець бере свій кеш, нещасного індуса знову закривають в банкоматі, так і не давши лизнути цукерку. Хазяїн, проклятий капіталіст, несе її, помахуючи шнурком, собі в халупу. Реклама не банку, щоби ви знали. Реклама цукерок!

Інша, весь екшн котрої я завжди пропускала, закінчувалася дещо безглуздим по своїй суті спонуканням: "Buy Original Microsoft Ware".[6]

— Аякже. Всі так і побігли. В Індії, — колупаю в зубі я.

— На Мейн Базар. За оригінальним софтом, — переключає канал Рибочка.

— Для всієї родини.

Але покупка ліцензійного софта в країнах штибу Індії, Індонезії чи Україні, цих купоголових гідр усього мислимого піратства, не видається такою смішною в своїй безглуздості, як тарення туристів сувенірами.

Саша, мій безцінний і мудрий вчитель тай-чі, цигуну і дзадзену, розказував про себе таке (подається в адаптованій українській версії).

— Приїхав якась я в Делі. Якийсь такий нєпуганий тоді ще був. Не здивувало мене, що моторікша так нехіло англійською говорить, місця всякі показує, розказує про все… В дивному, коротше, стані я якомусь був. Ну, привозить він мене на той же Мейн Базар. Типу, ось гавернмент прайс, все дешевше, ніж в інших…

— Ну да, спешл прайс фор ю, май френд, — вставляю я свої два ґрейцери.

— Тіпа того. І я ходжу там, як заворожений, — від відділу до відділу. Такої хєрні накупляв собі!

— Слоників з дірочками в животі і маленьким слоником всередині?

— І слоників, і картиночок — купуєш чотири, п’яту дають безплатно, і тряпочок всяких…

— І все ж таке яскраве, втикати хочеться!

— Ну, і він тобі це впарив, а потім ще, каже, згадай про родичів, про друзів згадай і купи ще три шарфіка! Коротше, затарився я там на триста баксів цим гамном, а потім ще таксист мене пробивав, скільки я грошей потратив. Типу, зняти собі процент за мій успішний шопінг.

— Піздєц, — не-йогічно заключаємо ми.