Добло і зло

— Та, це ще не піздєц! — вже зовсім не-йогічно каже суперйог Діма. — Я он в Удайпурі на півтори штуки картиночок накупив.

Діма подає голос не дуже часто. Але якщо вже подав — чекай історію, що переверне твій світ, чи як там у рекламі кажуть.

— Карочє, чьо-та я бил пьяний там. Нє помню, чєво, но дєнєг у мєня била куча с сабой. В Джайпурє.

Коротше, джайпурські сувенірні крамнички були забиті картинками тонкої ручної роботи — ілюстрації до Рамаяни, місцеві міти, подробиці життів раджів тощо.

Якщо ходити тверезому й нікуди не поспішати, можне помітити, що картинки ці є в кожній крамничці. Тільки от це був не Дімин випадок. Діма, варто йому було заманитися в перший магазинчик, відразу панічно запав на яскраво-червоне видовище з тьотями в сарі і дядями на слонах, що кудись поспішали, комусь молилися, когось любили і про щось думали під стінами своїх домівок і пальмами, в компаніях із демонами й малими дітьми.

— Хав мач? — запитав Діма.

— О, зис ван вері експенсів! Файв хандред долар! — продавець сказав, як відрубав.

— Ніхуя собі, — подумав Діма.

— Карочє, отдал он мне єйо за тріста. Я так рад бил. Крута патаргавался. Думал, прівєзу в Маскву старую картіну, ана же ващє дафіга у нас стоіт, а тут такой падарак каму-та.

Потім Діма поторгувався ще за одну картину, потім ще за одну… І вже на виході побачив щось нереальне — за сюжетом тонкого, душевиймального за своїми кольорами розпису на "старовинному" бересті — "іт із антік, вері олд!" — всі ці жінки, чоловіки, слони, коні, сарі, чалми, намиста, діти і собаки велетенським ходом направлялися в султанський палац, аби зникнути в його таємничих зажерливих арках…

— Хау мач із зис ван?! — перелякався Діма.

— О… — скрушно похитав головою продавець "антикваріату". — Зис ван із вері біг. Вері олд. Таузанд доларс.

У Діми починалася паніка. Ба, навіть Паніка з великої букви — залишилося ж то всього-на-всього шістсот доларів, а картину ой як хотілося.

— Карочє, продал он мнє і ту картіну… — каже Діма вже в Рішикеші, розжовуючи чіз-парату.[7] — Аставіл я у нєво палтарушку і паєхал в Маскву. І так те все картінкі у мєня на шкафу і валяются.

— Бо на другий ранок допетрав, що то все повна лажа, що антикваріат цей штампується в задній кімнаті лавки, а робота ця — тупо серійна?

— Да нєт, работа на картінках тонкая, всьо очєнь аккуратно, докопаться нє к чему… ТОЛЬКО ВОТ ОНИ МНЕ НАФИГ НЕ НУЖНЬІ!

* * *

Ми з Сашою і Дімою стояли навпроти ашраму Нікетан, щасливі, дурні і босі. Сонце ще не заходило, Ганг уже шумів. Корови тусували за парканчиком і на нас не звертали уваги. А люди звертали. На трьох дятлів, що практикують на бетоні збірну солянку з тай-чі, ци-гуна і шіва-зна якої йоги.

— Да то же питьйо водки — ето йога! Ето прана. Іт із лайк прана вен ві дрінк водка. — Пояснював напередодні Саша Самбулату і трьом японочкам, що тягалися з якимись музичними трубами. — Ю тейк йо глас, Ю бріз аут. Ху'у-ух! Ю дрінк. Ю філ вормс. Ол овер йор баді. Ю клоуз йор айз. Ю бріз ін.

А нам із Дімою Саша показував нові й нові вправи. Коли я втекла з легальної йоги, Саша зжалився і почав учити нас із Дімою нелегально. Тобто геть на шару. Фігня, що я не запам’ятаю й половини цих корисних вправ, я тільки гамно всяке запам’ятовую. Рекламу і їбала всяких уродів. Зараз головне розкритися, звільнитися, випустити з себе об’ємний звук кожного елементу. І всяка така хуйня.

— А после етого упражнєнія, — показував Саша, — у тєбя так расправятся і освободятся льогкіе, што куріть сможешь, сколько хочешь.

— І чєго хочешь… — додає Діма. Сам він якраз нічого не курить. А нащо, коли Діма на передзахідне сонце запросто може сказати: "Глядіте, какая сєводня красная луна!"

— Круто… — видихала я і якомога правильніше стукотіла по своїй грудній клітці.

— Та-ак, — провадив Саша, — тєпєрь праводім па почькам… Діма! Ти чьо?! Забил, гдє почькі?! Тє ща напомнгть?!

Все-таки адаптована йога — це те шо треба.

Мій прекрасний принципус, Рибочка, йоги не пробував, а от від гашишу не відмовлявся. Найкрутіше вставляло, якщо покурити разом зі святим Самбулатом. Тобто він був баба. З наголосом на останній склад. Кажуть, баба — це остання інкарнація. І того вони, баби, такі попущені й розслаблені, що знають — насрати, останній раз живемо. Сидить собі Самбулат, курить гашиш, і торбочка в нього плететься. Кольорова, з ниточок. І японець поряд сидить прихіпачений, а все-таки стильний, як із японського мультика. І теж торбочку плете. І платить Самбулату за навчання. Самбулат більшість часу сидить під накриттям у візочку-кіоску з масала чаєм. Інколи спить разом з іншими садху біля річки, у них там своя козирна точка є.

— Які в мене проблеми? — лагідно й похуїстично посміхається Самбулат. — Єдина проблема — це коли кінчається гашиш.

— Скільки тобі років, Самбулат? — Я оглядала його світле юне лице, довжелезні дреди, білозубу посмішку й худенькі руки, що десь у складках його покривал спокійно плели торбочку. До речі, він, якшо Діма не бреше, якось відмовився продати Дімі торбочку за 8000 рупій (курс рупії 37 до 1 долара США). Знає ціну своїй роботі.