Дружина мандрівника в часі

— Дуже холодне літо, а сад у тебе буде класний. Дуже зростуть у ціні акції різних підприємств, пов’язаних з високими технологіями. Слід купити акції «Епл» у січні.

Вона робить собі помітку на шматку від паперової пачки.

— Добре. А ти? Як твої справи? Як Клер? У вас уже є діти?

— Ну, насправді я дуже голодний. А як на рахунок того супу, про який ти говорила?

Кімі важко встає з крісла та відчиняє холодильник. Виймає каструлю та починає розігрівати суп.

— Ти не відповів.

— Нема що говорити, Кімі. Дитини немає. Ми з Клер сваримося через це фактично щоранку. Будь ласка, хоч ти не починай.

Кімі повертається до мене спиною. Завзято помішує суп. На її спині читається велика образа.

— Я не починаю. Лише запитую, ясно? Мені просто цікаво. Але то вже…

Якийсь час мовчимо. Звук, що видає ложка при шкрябанні по дну каструлі, діє мені на нерви. Думаю про Клер, яка дивиться у вікно та спостерігає, як я від’їжджаю.

— Гей, Кімі.

— Що, Генрі?

— А як так, що у вас із містером Кімом ніколи не було дітей?

Довга пауза. А відтак:

— У нас була дитина.

— Була?

Вона наливає суп, що парує, в одну з тарілок з Міккі Маусом, які я так любив, коли був дитиною. Потім сідає та проводить руками по волоссю, пригладжуючи його та скручуючи у невеличку пучку на потилиці. Дивиться на мене.

— Їж суп, зараз повернуся.

Встає та виходить з кухні. Чую її човгання пластиковою доріжкою, що встеляє долівку в коридорі. Їм суп. Уже майже доїв, аж тут вона повертається.

— Ось. Це Мін. Моя дівчинка.

Світлина чорно-біла, зображення дуже розмите. На ній маленька дівчинка, років п’яти-шести, стоїть перед будинком місіс Кім, — цим будинком, будинком, у якому я виріс. На ній форма католицької школи. Дівчинка усміхається, в руках парасолька.

— Це її перший день у школі. Вона така щаслива! І така перелякана!

Дивлюся уважно на світлину. Боюсь питати. Піднімаю погляд на Кімі, а вона дивиться у вікно, на річку.

— Що сталося?

— Ох… Вона померла. До того, як ти народився. У неї була лейкемія, і вона померла.

І тут я пригадую дещо.

— А вона любила сидіти на гойдалці у задньому дворі? У червоному платті?

— Ти її бачив? — приголомшено вирячила на мене очі місіс Кім.

— Думаю, так. Давно вже. Ще коли мені було сім. Я стояв на сходах, що ведуть до річки, абсолютно голий, а вона сказала, що краще мені не заходити у її двір; я їй відповів, що то мій двір. Вона мені не повірила, а я не міг усього того зрозуміти, — сміюся, — а ще вона сказала, що її мама відлупцює мене, якщо я не заберуся звідти.

— Ну, вона молодчина, правда?

— Так, вона схибила лише на декілька років.

— Так, — усміхається Кім, — Мін, вона була добрячою торпедою. Татко називав її «Міс Базіка». Він її дуже любив.

Кімі відвертає голову, тишком прикладає руки до очей. Пам’ятаю містера Кіма мовчазним чоловіком, який проводив більшість часу, сидячи у м’якому кріслі та дивлячись по телевізору якісь спортивні програми.

— В якому році народилась Мін?

— У 1949-му. Померла у 1956-му. Смішно, зараз вона була б уже середнього віку, з дітьми. Їй би вже було сорок дев’ять. Її діти могли би вже навчатися у коледжі або взагалі бути ще дорослішими та ходити на роботу, — промовивши це, Кімі озирається на мене, а я дивлюсь на неї.

— Ми намагаємося, Кімі. Ми робимо все можливе, все, що лише можна собі уявити.

— Я нічого не сказала.

— Угу.

Кімі блимає на мене своїми віями, наче вона — Луїза Брукс чи ще хтось.

— Гей, друже, щось я застрягла на цьому кросворді. Дев’ять по горизонталі, починається з «к»…

Клер: Спостерігаю, як поліцейські пірнальники запливають у озеро Мічиґан. Ранок, небо затягнене хмарами, але вже дуже спекотно. Стою на пірсі, що на Демпстер-стрит. На Шерідан-роуд стоять п’ять пожежних, три швидкі та сім патрульних машин, в усіх увімкнені блимавки. Тут сімнадцять пожежників та шість лікарів «швидкої». Також чотирнадцять поліціянтів та одна жінка-поліціянт — низька товста жіночка, чия голова, здається, аж розчавилася під кепкою. Вона постійно верзе якісь дурні загальні фрази, які мали би мене заспокоїти, але у мене навпаки виникає бажання зіштовхнути її з цього пірса. Тримаю в руках одяг Генрі. Вже п’ята година ранку. Тут навіть зібрався двадцять один репортер, дехто з яких — телерепортери, що приїхали у мікроавтобусах, зі своїми операторами та мікрофонами, а дехто — представники друкованих видань, разом зі своїми фотографами. До того ж тут тиняється парочка похилого віку: поводять себе стримано, проте дуже допитливі. Намагаюсь не думати про розповідь поліціянта, який повідомив, що саме світив на Генрі прожектором поліційної машини, коли той стрибав з пірса. Намагаюсь не думати.

Пірсом ідуть двоє новоприбулих поліцейських. Вони розмовляють з іншими — тими, хто займається цією справою. Потім один із них, — той, що старший, — відходить від них та підходить до мене. У нього старомодні закручені догори вуса з тонкими кінчиками. Відрекомендовується капітаном Мічелсом та запитує, чи відомо мені про існування причин, через які мій чоловік захотів би покінчити з собою.