Дружина мандрівника в часі

Найперше, що спадає на думку, — спати в машині. Втім, якщо вже я тут, то краще таки кудись поїхати. Пляж: поїду на пляж. Знаю, що це погана ідея. Я втомлений, засмучений, і це божевілля — сідати за кермо… проте мені дуже хочеться саме зараз керувати машиною. Вулиці порожні. Заводжу автівку, двигун починає ревіти. Цілу хвилину виїжджав з паркувального місця. У вікні будинку, що виходить на вулицю, бачу Клер. Нехай похвилюється. Цього разу мені байдуже.

Моє авто рухається по Ейнслі до Лінкольн, швидко проїжджає Вестерн та їде на північ. Довгенько я не бував посеред ночі сам, у теперішньому. Навіть пригадати не можу, коли востаннє керував машиною, — я ж зовсім не мав у тому потреби! А це таки класно. Мчу повз цвинтар Роузгіл, уздовж довжелезного коридору машин, представлених різними автосалонами. Вмикаю приймач, швидко прокручую хвилі та спиняюсь на Чиказькій соціальній радіостанції 88.7 FM; там грає Джон Колтрейн — додаю гучності та опускаю скло. Гул, вітер, заспокійливе миготіння світлофорів та вуличних ліхтарів умиротворяють мене, притлумлюють емоції та напругу, і вже невдовзі начебто й забуваю, з якої причини я тут. Виїжджаючи з Еванстону, швидко проїжджаю до Рідж, а потім прямую по Демпстер до озера. Припарковую авто біля лиману, лишаю ключі у замку запалювання, виходжу та йду. Прохолодно, але дуже тихо. Виходжу на пірс та стаю на його краю, дивлюсь на контури берега, за якими — Чикаґо, що мерехтить під оранжево-фіолетовим небом.

Я дуже стомився. Стомився постійно думати про смерть. Стомився від сексу, який перетворився на засіб досягнення цілі. Боюся того, чим усе це може скінчитись. Не знаю, скільки ще витримаю такого натиску від Клер.

Чим є усі ці зародки, ембріони, набори клітин, що ми постійно виробляємо та відразу ж втрачаємо? Що в них такого, заради чого потрібно ризикувати життям Клер, і кожен наш день забарвлювати розпачем? Природа каже нам: усе, досить. Природа каже: Генрі, ти — нікчемний організм, ти нам більше не потрібен. Я готовий здатися.

У майбутньому ніколи не бачив себе з дитиною. Навіть хоча й провів багато часу зі собою маленьким, і з маленькою Клер, та однаково не вважаю, що моє життя буде неповним, якщо не матиму власної дитини. І я-майбутній також не надто колупався у цій проблемі. Власне, якось, кілька тижнів тому, таки не витримав і запитав. Наштовхнувся на себе у книгосховищі у Ньюбері, у 2004 році, і спитав: «У нас коли-небудь буде дитина?» Інший я лише усміхнувся, знизав плечима та зарозуміло, проте зі співчуттям, відповів: «Просто мусиш відчути це на собі, вибач». На що я скрикнув, підвищуючи голос: «О, Ісусе, лишень скажи мені!» А він підняв руку та зник. «Тварюка!» — голосно крикнув я. Ізабель просунула голову у запобіжні двері та спитала, чому я так верещу у книгосховищі і чи усвідомлюю, що мене чути аж у читальному залі.

А я просто не бачу жодного виходу. Клер зациклилась на цьому. Еміт Монтаґ підбадьорює її, розповідаючи різні історії про диво, яке може трапитися, і жінка вагітніє; дає їй усілякі вітамінні напої, що нагадує мені про дитину Розмарі. Я міг би застрайкувати. О, так, те, що треба: секс-страйк. Сам до себе сміюся. Хвилі, що легенько хлюпають об пірс, ковтають мій сміх. Ага, розкотив губу. Вже кілька днів від його початку плазуватиму навколішках і благатиму про секс.

Болить голова. Намагаюсь не звертати уваги на біль. Знаю, що це через утому. Цікаво, чи міг би я спати на пляжі, та так, щоби нікому не було до мене діла? Прекрасна ніч. Цієї ж миті сахаюся від величезного стовпа світла, що несподівано б’є через увесь пірс прямісінько мені в лице.

Опиняюсь на кухні у Кімі: лежу на спині під її кухонним столом, між ніжками крісел. Кімі вмостилася на одне з цих крісел та вдивляється у мене. Її ноги впираються в моє ліве стегно.

— Привіт, подружко! — промовляю слабким голосом. Відчуття, що зараз зомлію.

— У мене скоро буде інфаркт через тебе, приятелю, — озивається вона та штурхає мене ногою. — Вилазь хутко звідти та накинь щось на себе.

На колінах пролажу під столом та вилажу звідти. Відтак скручуюсь на лінолеумі та деякий час лежу, збираючись із силами та намагаючись не виблювати.

— Генрі… з тобою все нормально? — схиляється наді мною Кімі. — Хочеш щось поїсти? Супу? Саме приготувала м’ясний суп з овочами… Кави?

Хитаю головою.

— Хочеш лягти на диван? Ти хворий?

— Ні, Кімі, все нормально. Зі мною все буде добре, — пробую підвестись на коліна, а відтак — на ноги. Хитаючись, іду до спальні та відчиняю шафу містера Кіма. Вона майже порожня, не враховуючи кількох пар ретельно складених джинсів різних розмірів, від дитячих до дорослих, та кількох білосніжних сорочок. Це моя невеличка схованка для одягу, готова до використання та у постійному очікуванні. Одягнувшись, повертаюсь на кухню, нахиляюсь до Кімі та легенько чмокаю у щічку.

— Яка сьогодні дата?

— Восьме вересня 1998 року. А ти з якого року?

— З наступного, з липня.

Сідаємо за стіл. Кімі розв’язує кросворд у «Нью-Йорк Таймз».

— А що буде наступного року в липні?