Дружина мандрівника в часі

— Тобі це треба було бачити, Клер. Твій хлоп поводився з Ніком так, наче він — не жива людина, а якась річ, наче Нік — скульптура, яку він ліпить. Дуже по-науковому. Просто обдумував, куди її покласти для максимального ефекту, шандарах! Знаєш, я би від того отримав шалену насолоду, якби лише то не був Нік.

— Чому Генрі лупцював Ніка?

Гомесу незручно.

— Судячи з його пояснень, Нік сам винен. Він любить чіплятися до… геїв, а Генрі був одягнений, як маленька міс Мафет.

Можу собі уявити. Бідний Генрі!

— А потім?

— Потім ми пограбували воєнторг.

Чим далі, тим краще.

— Що далі?

— Повечеряли в «Ен Сейзер».

Регочу. Гомес усміхається.

— Він розповів мені таку ж самісіньку безглузду історію, що й ти.

— Чому ти йому повірив?

— Та він такий безпристрасний! Міг би навіть сказати, що бачить мене наскрізь, цілковито, усього. Він чудово знав мої слабинки, та йому було байдуже. А потім він щез! Я стояв там і просто… мусив. Мусив повірити.

Співчутливо киваю.

— Зникнення дуже вражає. Пригадую це ще з першого разу, коли його побачила, тоді я була ще зовсім маленькою дівчинкою. Він стискав мою руку, і раптом — бац! — зник. А з якого часу він прибув цього разу?

— З 2000 року. На вигляд був якийсь старший.

— Йому доводиться багато через що проходити.

Так мило — сидіти тут і розмовляти про Генрі з тим, хто його знає. На мене накочується хвиля вдячності до Гомеса, але вона випаровується, тільки-но він нахиляється до мене та дуже серйозно промовляє:

— Не виходь за нього, Клер.

— Він мене ще не просив.

— Ти знаєш, про що я.

Сиджу нерухомо, дивлюсь на свої переплетені руки, складені на колінах. Мені холодно, і я нервую. Піднімаю очі на Гомеса, він стривожено дивиться на мене.

— Я кохаю його. Він — моє життя. Усе своє життя я чекала на нього, і ось він тут, — не можу дібрати слова, не знаю, як пояснити. — Із Генрі в мене все розкладено на полицях, усе чітко, як на карті: минуле і майбутнє, все разом, наче ангел… — хитаю головою. Не можу підібрати слів. — Я можу влізти у його голову й доторкнутися до часу… він мене кохає. Ми одружені, тому що… ми — частинки одного цілого, — запинаюсь, — це вже сталося. Усе й одразу.

Уважно стежу за реакцією Гомеса, щоби зрозуміти, чи вплинули на нього мої слова.

— Клер, він мені подобається, дуже. Він надзвичайний. Але й небезпечний. У всіх жінок, з якими він був, розбите серце. Я просто не хочу, щоб ти блаженно вальсувала в руках цього чарівного соціопата.

— Хіба ти не розумієш, що вже запізно? Ти говориш про людину, яку я знаю з шести років. Я дійсно знаю його. Ти бачив його лише двічі, а вже намагаєшся вдовбати мені в голову, що пора зістрибувати з потягу. А я не можу. Я вже бачила своє майбутнє і не можу його змінити. І навіть якби могла, то не змінювала би.

— А мені він не захотів розповісти, що мене чекає, — задумливо промовив Гомес.

— Генрі дбає про тебе, він би так не вчинив з тобою.

— Але з тобою вчинив.

— Цьому не можна було зарадити; наші життя уже переплетені. Через нього все моє дитинство минало по-іншому, і Генрі вже нічого не міг змінити. Він зробив усе, що міг.

Чую, як Шаріс повертає ключ у замку.

— Клер, не сердься, я лише хочу тобі допомогти.

— Ти нам допоможеш. Побачиш, — усміхаюся до нього.

Заходить Шаріс. Кашляє.

— О, любий, ти вже так довго чекаєш!

— Та я теревенив із Клер. Про Генрі.

— Упевнена, ти їй розповідав, як безмежно його обожнюєш. — У голосі Шаріс звучить застережлива нотка.

— Я радив їй тікати у зворотному напрямку так швидко, наскільки це можливо.

— О, Гомесе! Клер, не слухай його. У нього жахливий смак на чоловіків, — каже Шаріс, чинно всідаючись на відстані менш ніж у півметра від нього, проте Гомес дотягується до неї й всаджує собі на коліна. Вона дивиться на нього.

— Вона завжди така після церкви.

— Хочу снідати.

— Авжеш, голубко, — вони підіймаються та біжать до кухні.