Я вдячний їй за це. Ета забирає наші тарілки, питає, чи Шерон та я не бажаємо кави. Одночасно відповідаємо: «так», ще й так виразно, що уся сім’я Клер сміється. Ета нагороджує нас материнською усмішкою і кілька хвилин по тому ставить перед нами горнята з паруючою кавою. Подумки відзначаю, що все це було не так і страшно. Всі починають обговорювати катання на лижах і погоду. Відтак піднімаємося; Філіп з Марком виходять у коридор. Запитую Клер, чи вона піде кататися на лижах, вона знизує плечима та питає, чи я хотів би. Пояснюю, що не катаюся та й жодного бажання не маю навчитися. Після того як Люсіль просить, щоби хтось їй допоміг розібратися з клубками ниток, вона вирішує йти на лижі. Піднімаючись сходами, чую, як Марк зауважує: «Неймовірна подібність»; сам собі всміхаюсь.
Пізніше, коли всі пішли, й у будинку стало зовсім тихо, відважуюсь вийти зі своєї прохолодної кімнати у пошуках тепла та ще кави. Проходжу їдальнею до кухні й наштовхуюсь на величезну масу склянок, столового срібла, пирогів, почищених овочів та дек. Кухня має вигляд, наче в чотиризірковому ресторані. Посеред усього цього, спиною до мене, стоїть Нел, наспівуючи «Рудольф, червононосий олень» та похитуючи товстими стегнами. Вона махає кухонною спринцівкою в бік чорношкірої дівчини, яка мовчки вказує у мій бік. Нел обертається та всміхається своєю широкою беззубою усмішкою.
— А що ви робите в моїй кухні, містере Бойфренде? — запитує мене.
— Шукав, може ще десь залишилося трохи кави.
— Залишилось? Ти що, думаєш, що я весь день триматиму каву, поки вона не стане гидкою? Киш, синку, забирайся звідси та йди собі до вітальні, подзвони у дзвіночок, і я заварю тобі свіжої кави. Хіба тобі мама нічого не розповідала про каву?
— Власне, моя мама була не надто видатним кулінаром, — кажу їй, підбираючись ближче до плити. Щось так смачно пахне! — А що ви готуєте?
— Цей запах, який ти чуєш, — це індичка Томпсона, — відповідає Нел, відкриваючи духову піч, щоби показати мені цього монстра, що більше схожий на щасливця, котрий пережив Велику Чиказьку пожежу. Індичка абсолютно чорна. — Не дивися так підозріливо, хлопче. Під скоринкою — найкраща на планеті Земля їстівна індичка.
Хочеться їй вірити: аромат розкішний.
— А що то таке: індичка Томпсона? — запитую.
Нел починає оповідь про дивовижні властивості індички Томпсона, які ще в тридцятих роках відкрив Мортон Томпсон, газетяр. Приготування цієї дивовижної птиці вимагає великої спритності у начинянні, зшиванні та перевертанні. Нел дозволяє мені залишитись на кухні, поки вона готуватиме мені каву. Вона витягує індичку з печі, не без зусиль перевертає її на спинку, відтак, перед тим як відправити її назад у піч, вправно поливає яблучним соусом. Біля мийника, у великій пластиковій таці лазять дванадцять омарів.
— Домашні тваринки? — жартую над нею.
— Це твоя різдвяна вечеря, синку. Хочеш якогось собі вибрати? Ти ж не вегетаріанець, еге ж?
Запевняю, що ні, адже я — хороший хлопчик, який їсть усе, що перед ним кладуть.
— Навіть не сказала би, ти такий худий, — зауважує Нел. — Ну нічого, я тебе відгодую.
— Саме тому Клер і привезла мене сюди.
— Гм, — тішиться Нел, — тоді все правильно. А зараз — киш звідси, мені треба працювати.
Беру своє велике горня запашної кави та рушаю до вітальні, де величезна ялинка та вогонь. Увесь її вигляд — наче реклама магазину меблів. Вмощуюся у велике помаранчеве крісло, поближче до каміна, та копирсаюсь у купі газет. Аж тут хтось каже:
— А де ви взяли каву?
Піднімаю голову та бачу Шерон, яка сидить навпроти мене у блакитному кріслі, що ідеально пасує до її светра.
— Привіт. Вибачте… — кажу.
— Та нічого, — заспокоює Шерон.
— Я пішов на кухню, але, наскільки зрозумів, ми повинні дзвонити у дзвоник, де б він не був.
Обнишпорюємо кімнату і, дійсно, знаходимо у кутку мотузку з дзвінком.
— Так дивно, — каже Шерон, — ми тут ще відучора, і я ходжу будинком, якось, розумієш… боюся взяти не ту виделку чи ще щось…
— А звідки ти?
— Із Флориди, — сміється. — У мене ніколи не було сніжного Різдва, аж поки не перебралася до Гарварду. У Джексонвіллі в мого тата є заправка. Думала, що після навчання повернуся додому, бо, розумієш, мені не подобається, коли холодно. Та зараз, гадаю, я застрягла.
— Чому?
Шерон дивиться на мене здивовано.
— А вони тобі не сказали? Ми з Марком одружуємося.
Цікаво, чи Клер знає про це, інакше вона би мені про це розповіла. Відтак помічаю діамант на пальці Шерон.
— Вітаю.
— Так, думаю, ми одружимося, — продовжує вона. — О, так, дякую.
— А ти що, ще не впевнена? Про заміжжя?
У Шерон такий вигляд, наче вона впродовж тривалого часу плакала, очі її підпухлі.
— Ну, я вагітна. Отож…
— Це не означає, що…
— Означає. Якщо ти католик, — зітхає Шерон та розвалюється у кріслі.
Власне, у мене є кілька знайомих католичок, які зробили аборт, та яких за це не спопелило блискавкою. Вірогідно, віра Шерон менш гнучка.
— Ну, тоді вітання. І коли…?