Дружина мандрівника в часі

— Одинадцятого січня, — не зважаючи на моє здивування, продовжує вона. — А, ти про дитину? У квітні, — корчить гримасу. — Сподіваюсь, що після весняних канікул, бо інакше навіть не знаю, як упораюсь. Ну, не так, щоб то мало таке велике значення, проте…

— Яка твоя спеціальність?

— Підготовчі курси в медичний. Мої батьки розлючені. Тиснуть на мене, щоб віддати дитину на всиновлення.

— Їм не подобається Марк?

— Вони його ще навіть не бачили. Тут інше. Вони бояться, що я не вступлю до медичного і все це намарно.

Відчиняються вхідні двері, й заходять лижники. Разом із ними до кімнати вривається холодне повітря, що миттю огортає нас. Хороше відчуття. Усвідомлюю, що смажуся тут біля каміну, наче та індичка, яку готує Нел.

— О котрій годині вечеря? — запитую Шерон.

— О сьомій. Та вчора ми тут випивали до вечері. Марк розповів про все батькам, не можу сказати, що вони кинулись у мої обійми. Ну, вони, звісно, були милі, наскільки одночасно можна бути милими та невдоволеними. Гадаєш, я собі сама завагітніла, а Марк тут ні до чого?

Радію, що заходить Клер. На ній кумедна зелена кепка з великим звисаючим помпоном та огидний жовтий лижний светр поверх блакитних джинсів. Вона вся розчервонілася від морозу. Усміхається. Волосся мокре. Бачу, як вона у своїх гетрах енергійно прямує до мене, ступаючи по величезному персидському килимі. Розумію, що вона належить цьому світові, вона — не відхилення, а просто обрала інший спосіб життя. І я радий цьому. Встаю, вона обіймає мене й швидко повертається до Шерон:

— Щойно дізналась! Вітаю! — обіймає її.

Шерон дивиться з-за плечей Клер на мене, збентежена, проте усміхнена. Пізніше вона мені скаже:

— Думаю, тобі дісталася єдина мила людина з цієї сімейки.

Хитаю головою, але розумію, що вона має на увазі.

Клер: До вечері ще година. Ніхто не помітить, якщо нас не буде.

— Ходімо, — кажу Генрі. — Пішли на вулицю.

— А треба? — стогне.

— Хочу показати дещо.

Натягуємо пальта, чоботи та рукавиці і тупаємо через весь будинок на задній двір. Небо — чистий синій ультрамарин, а сніг, яким устелені поля, відбиває ще світліший колір, ці два кольори синього зустрічаються у темній лінії дерев, з яких починається ліс. Для зірок ще зарано, але у височині видно мигання літака, що кудись собі прямує. З нього, напевне, наш будинок має вигляд крихітної цятки, наче зірочки.

— Сюди.

Стежка до галявини вкрита п’ятнадцятисантиметровим шаром снігу. Згадую, як затоптував {затоптувала?} свої сліди, щоби ніхто не помітив, що вони ведуть до будинку. Тепер тут сліди оленів та великої собаки.

Залишки мертвих рослин під снігом, вітер, звук ніг. Галявина — мовби гладенька чаша з голубим снігом, а камінь — як той острів з грибною шапочкою.

— Отут.

Генрі стоїть, руки в кишенях. Оглядається навкруги.

— Отож, це тут.

Шукаю на його лиці хоч натяк на те, що він хоч щось впізнав. Нічого.

— У тебе колись буває déja vu? — запитую його.

— Моє життя — суцільне déja vu, — зітхає.

Повертаємо назад та йдемо своїми ж слідами до будинку.

Пізніше

Я попереджала Генрі, що на Святвечір ми всі гарно вбираємося. Зустрічаємося в коридорі. У чорному костюмі, білій сорочці та брунатній краватці з перламутровим затискачем для краваток він має приголомшливий вигляд.

— Боже! Та ти начистив своє взуття!

— Так, начистив, — визнає. — Жалюгідно, правда?

— Ти маєш ідеальний вигляд. Милий молодий чоловік.

— Але я, фактично, найкращий взірець бібліотекаря-панка. Батьки, будьте насторожі!

— Вони полюблять тебе.

— Я тебе обожнюю. Ходи до мене.

Стоїмо перед високим дзеркалом, милуємося собою. На мені світло-зелена шовкова сукня без бретельок, колись її носила моя бабуся. У мене навіть є світлина, де бабуся у ній на святкуванні Нового 1941 року. Там вона всміхається. Її губи нафарбовані темною помадою, в руках цигарка. Чоловік на світлині — її брат Тедді, якого вбили у Франції півроку по тому. Він також сміється. Генрі кладе руку мені на талію. Його дивує, що під шовком він намацує корсет. Розповідаю йому про бабусю.

— Вона була худішою від мене. Трохи тисне, коли сідаю: кінці оцих сталевих штучок врізаються в таз.

Генрі цілує мені шию. Хтось кашляє, і ми сахаємося в різні боки. Марк та Шерон стоять у дверях Маркової кімнати. Мама з татом, скрегочучи зубами, погодилися, що їм не має сенсу спати окремо.

— Зараз не треба, — роздратованим наставницьким тоном говорить Марк. — Ти що, не зробила ніяких висновків з невдалих прикладів твоїх старших братів та сестер?

— Так, — каже Генрі, — готуйся.

З усмішкою плескає себе по кишені штанів (власне, порожній), і ми спускаємося сходами. Шерон хихоче.