Дума про невмирущого

Вiн не пам'ятав, як приймав з рук представника коробочку з орденом ї посвiдчення про нагородження, не пам'ятав, як йому пригвинчували орден на гiмнастьорку якраз навпроти серця, а там закрутили його в своїх обiймах товаришi по госпiталю, цiлували, плакали, смiялися, i вiн сам смiявся й плакав од радостi й щастя, i все це було немов увi снi.

Вiн прокинувся од дотику чиїхось чистих холодних пальцiв до руки. Той дотик був навдивовижу знайомий, i голос видався теж знайомий Андрiєвi.

Перед Коваленком стояла дiвчина. Висока, майже така, як вiн, на зрiст, з букетом бiлих квiтiв у руках.

- Поздоровляю вас од усього серця,- сказала вона,

Так йому говорили сьогоднi майже всi, i нiчого особливого в тих словах не було. А от оцей глибокий голос сколихнув усю його душу.

- Де я вас бачив? - несподiвано для самого себе спитав дiвчину Андрiй.

Бона усмiхнулася й нiчого не вiдповiла. Тiльки мiцно потиснула йому руку й пiшла в зал.

Тепер Андрiй уже бачив i чув усе. Якийсь незрозумiлий нервовий дрож обiймав його тiло, якесь передчуття великих змiн у життi заволодiло ним, хоч здавалося, не могло вже бути бiльших змiн, нiж вони сталися в його життi за цi кiлька мiсяцiв. Вiйна, фронт, бої, поранення, госпiталь, орден... що ж iще?

Вiн сидiв за столом, поряд з професором, одягнутим у генеральський мундир, дивився на тьмяний полиск мiдних труб, на бiлi плями людських облич, таких схожих, зовсiм однакових у напiвтьмi, i раптом впiймав себе па тому, що не спускає очей з одного обличчя. Довгасте, нiжне, з великими чорними очима, воно вабило до себе, кликало, воно вимагало, щоб дивилися тiльки на нього. I вiн дивився, i було в нього таке вiдчуття, нiби п'є солодку воду з криницi i нiяк не нап'ється.

То було обличчя дiвчини, яка подарувала Андрiєвi бiлi квiти. Про квiти вiн зовсiм забув. Вiн вирiс серед квiтiв i звик не звертати на них уваги, бо що квiти? Трава.

Пiсля закiнчення мiтингу дiвчина не поспiшала покинути зал. Вона повiльно йшла до виходу, i Андрiй змiг наздогнати її. Вона була в синьому пальтi з чорним котиковим комiром, i волосся в неї теж було чорне-чорне, як i очi. Мiж чорним комiром i чорним волоссям бiлiла смужка нiжної шиї.

Андрiй часто-часто задихав просто в цю бiлу смужку - i дiвчина обернулася.

- Даруйте,- сказав Коваленко.- Але менi здається, що я вас десь бачив.

- Нiде,- вiдповiла вона й засмiялася.- Нiде ви мене не бачили. А я вас бачила.

- Ну, як же це так? - знiяковiв Андрiй.

- Дуже просто. Я вас лiкувала.

- Ви Карцева?

- А ви Андрiй Коваленко?

- Ну, це всi знають.

- Мене теж усi знають.

- А чому ж я не знав?

- Так сталося. Можливо, це й краще.

- Ну, гаразд. Ви - Карцева. А як вас звати?

- Так i звiть - Карцева.

- А коли я не хочу?

- Не хочете - як хочете.

Вони перекидалися словами I поволi простували до виходу. За дверима їхнi шляхи розходилися. Андрiєвi треба було повертатися до палати, а Карцева йшла додому,

- Так ми й розлучаємося, не познайомившись,- з жалем сказав Андрiй.

- Ми ще побачимось,- пообiцяла йому дiвчина.

- Завтра я виписуюсь з госпiталю.

- Правда?

- На жаль, правда.

- Тодi я прийду сюди о першiй дня. Виписують завжди пiсля обiду, i я вас застану.

- Це правда?

- На жаль, правда,- засмiялася вона.

- Чому ж на жаль?

- Там побачимо! - махнула вона рукою й побiгла. Коли другого дня Андрiй вийшов з дверей госпiталю,

Карцева чекала його на вулицi. Побачивши його в довгiй тємно-сiрiй шинелi з курсантськими петлицями, вона сплеснула руками:

- Боже, який ви красивий! Андрiй почервонiв.

- Вже який є,- пробурмотiв вiн, намагаючись вдати з себе невдоволеного й сердитого.

- Ну, не гнiвайтеся,- попросила Карцева,- їда I справдi якийсь... особливий. Я нiколи не бачила такого, як ви...

Вiн теж хотiв сказати їй, що теж ще не зустрiчав схожої на неї, але змовчав. Йому було нiяково, i нiяковiсть

цю вiн хотiв приховати.

- Тепер ви для мене не лiкар, я для вас не пацiєнт,- сказав вiн.- Я вiйськова людина й мушу їхати за призначенням.

- Куди саме? - поцiкавилася Карцева.

- Спершу на вокзал, а там уже туди, куди треба.

- Дозвольте менi вас провести до вокзалу?

- Менi що? Проводьте!

- Не треба сердитися,- сказала вона.- Якщо ви будете ласкавiшим, я скажу сам, як мене звуть.

- А як? - жваво спитав Андрiй, одразу забувши про свою маску суворостi й неприступностi, яку надяг на себе невiдомо чому й для чого.

- Катя. Вам подобається?

- Дуже.

- Так я й повiрила! - засмiялася вона.

- Чесне слово.

- А яке жiноче iм'я подобалося вам до цього?

- Ганна.

- Хто ж вона - ця Ганна?

- Моя мати.

- О, та ви серйозна людина?

- Дуже.

- Я боюся серйозних людей.

- А хiба я страшний?

- Нi. Навпаки.

- Тобто я зовсiм не страшний?

- Теж нi.

- А яснiше?

- Боже мiй, ну не вмiю я говорити яснiше. Я з вами другий день як познайомилася.

- Ви ж сказали, що знаєте мене давно.

- Так. Власне, не вас, а ваше лiве око.

- Я вас теж пам'ятаю, як студентку-практикантку.

- I тiльки?

- Я ж вас не бачив тодi. В мене ще дуже болiли очi. Але я чув. Чув, як хтось хлипав у кутку перев'язочної.

- То не я.

- А хiба я кажу, що то ви?