Джури і Кудлатик

— Це тому, що Довгокрил витратив у боротьбі останні сили, — пояснила баба. — Мені теж здалося, що він не виживе. Не тому, що був поранений, а тому, що не хотів приймати від людей ні їжі, ні питва.

Проте Грицик із татом робили все, щоб орел не помер голодною смертю. Грициків тато силоміць поїв його вітамінною водою, а коли той почав ворушитися, поставив перед ним мисочку зі шматочками м’яса. Спершу орел навіть дивитися на них не хотів. Нарешті одного ранку Грицик помітив, що ті шматочки кудись щезли. Спершу він подумав, що то баба Маруська їх з’їла…

— Ще чого! — баба Маруська аж звелася від обурення. — Робити мені більше нічого, ніж об’їдати напівживих!

— Та потім ми з татком здогадалися, що це орел усе з’їв, — вів далі Грицик. — Бо коли я вдруге підсунув йому мисочку з м’ясом, він уже не відмовлявся від нього.

Невдовзі орел знову почав спиратися на лапи. А ще в нього з’явився такий апетит, що Грицик із татком не знали, де їм діставати стільки поживи. Не вистачало навіть того, що приносили сусіди.

— А я ловила для нього мишей, — похвалилася баба. — Тільки приносила їх тоді, коли Грицикова мама ішла кудись у своїх справах. Вона чомусь не любить, аби в хаті валялися дохлі миші.

Але й мишей орлові було замало. На щастя, незабаром виявилося, що Довгокрилові смакувало не лише м’ясо. Якось Грицик крадькома від мами висипав у мисочку манну кашу, а тоді для жарту взяв і підсунув її орлові. Той недовірливо глипнув на мисочку раз, другий, тоді дзьобнув те, що там було, — і раптом заходився жадібно їсти.

— А ще я помітив, що наша Маруська почала засиджуватися біля столу, — продовжував Грицик. — Мені навіть здалося, ніби вони з Довгокрилом розмовляють про щось.

— Так воно й було, — згодилася баба. — Довгокрил страшенно ненавидів людей. Вони, виявляється, добряче насолили йому ще в попередньому житті. Тому я хотіла переконати його, що люди не такі вже й злі, як він собі гадає. Звісно, є й лихі, є й пришелепуваті, як той мисливець, але більшість намагається допомогти хворому звірові чи птахові якомога швидше зіпнутися на лапи чи крила.

І чи то манна каша допомогла, чи бабині розмови, проте Довгокрил значно полагіднішав і вже не лютував, коли хтось із людей зазирав під стіл. Ба й більше — під Новий рік він сам виліз із-під столу, аби нагадати, щоб його не забули пригостити манною кашею.

Звідтоді Довгокрил повертався в гніздо під стіл тільки відпочивати або тоді, коли до нас заходив хтось чужий. Згодом і на них перестав зважати. Він навіть почав дозволяти господарям гладити себе по голові. Точніше, дозволяв лише Грициковому таткові, бо баба Маруська розповіла Довгокрилові, що саме він його врятував. А от коли орла гладив Грицик чи його мама, Довгокрил спочатку терпів, потім пір’я на його голові стовбурчилося, і орел починав сичати: мовляв, погладили і відчепіться! Бо як не є, а я ж таки орел, і такі ніжності не для мене…

Десь за кущами заклично кукурікнув Гребінчик. Кілька довірливих курей зірвалися з-під курника й помчали на його поклик. Одна тітка Малюшка залишилася на місці — вона вже переконалася, що Грицикові крихти значно смачніші від непевних Гребінчикових обіцянок.

Зненацька Грицик згадав щось і засміявся.

— А ти, Кудлатику, знаєш, що трапилося з Орлюком? — запитав він мене. — Ну, з тим хлопцем, з яким ми сидимо за однією партою.

Я з нетерплячки затарабанив хвостом по землі: та знаю я того Орлюка, знаю! Ти краще кажи, що з ним трапилось!

І Грицик мене послухався.

— Якось наприкінці зими, — почав він, — Данько забіг до мене переписати завдання. На вулиці стояв мороз, і він узувся в мамині биті валянки. Халяви в них були з палець завтовшки і такі тверді, що їх навіть ножем не можна було проштрикнути. Звісно, я повів Данька на кухню, бо він ще не бачив нашого Довгокрила. А той саме поснідав і куняв біля стільця. Данько спинився на порозі, поглянув на його дзьоб і питає:

— А він не дзьобне?

— Що ти, — кажу йому, — він у нас ручний…

Тоді Данько підійшов до орла, погладив його по голові та й каже: «Привіт, тезку!».

Грицик почухав мені за вухом і знову засміявся: