Джури і Кудлатик

Звісно, про те, як ми дали одкоша Макогонові та Козульці, я одразу ж розповів дядькові Бровкові. Він слухав мене, роззявивши пащу. А коли я замовк, схвально стріпнув головою:

— Молодці! Отепер я переконаний, що з тебе й твого Грицика виростуть неабиякі сміливці.

— Та які ж ми сміливці? — заперечив я. — Ми просто не могли терпіти того, що вони вичворяли.

— Я ж і кажу, — відповів дядько. — Бо тільки сміливці не можуть терпіти наруги чи збиткувань. І немає значення, з кого знущаються — з тебе чи з когось іншого…

Він трохи помовчав, а тоді додав:

— Мені здається, що якби той Грицик і Куций, які жили колись, довідалися про ваш вчинок, вони теж сказали б, що ви неабиякі сміливці.

— Таке скажете, дядьку, — засоромився я. Хоча насправді по моїй душі наче хтось пройшовся м’яким хвостиком. Адже зовсім ще недавно я сумнівався, чи не виродилися ми порівняно з тими, якими були літ п’ятсот тому!

Нашу розмову перебив пронизливий вереск. Він наближався до нас із неймовірною швидкістю.

— Знову нечистий несе панну Таксистку, — одразу визначив дядько. — Цікаво, що вона накопала цього разу?

І відповідь не забарилася.

— Грицик із Кудлатиком побили самого Макогона! — верещала Таксистка, завернувши на нашу вулицю. — Грицик із Кудлатиком дужчі від Макогона!

— Ти диви, вона вже знає й про це! — вразився дядько.

— Тільки як вона довідалася про бійку? — не менше від дища! Агов, тітко, а як ви дізналися… — почав було я, щойно панна Таксистка порівнялася з нашими воротами. Проте вона вже верещала на іншій вулиці.

— Тьху, — тільки й сказав на те дядько і звернувся до мене. — Ти ось що, Кудлатику: лізь у буду та поспи після всього. А я і твій двір постережу заодно.

Та хіба ж після всього заснеш? Хіба можна заснути після того, коли серце тобі витьохкує, як соловей, коли так і тягне рвонути на край села, де живе Найда? Вона ж, мабуть, чекає не дочекається, щоби про наш із Грициком вчинок розповів їй я, а не якась там верескуха! Ні, спати мені геть ніколи! Хіба що трохи відпочину, а тоді…

Прокинувся я від якогось передзвону. То дядько, брязкаючи ланцюгом, бігав від воріт до хазяйської хати і то насторожено роззирався довкола, то задирав догори свого пошрамованого носа і щось винюшкував.

— Прокинувся? — запитав він, коли вгледів, що я виліз із буди.

— Прокинувся, — позіхнув я. — А ви, дядьку, щось шукаєте?

— Та як тобі сказати, — завагався дядько. — Чомусь мені серце не на місці. Все здається, ніби щось має статися.

— Я теж так гадаю, — почувся голос баби Маруськи. Вона щойно вийшла з хати на вечірню прогулянку і зараз роздивлялася, куди б його краще податися. — Щось мені на негоду лапу крутить.

— Я не про негоду, — заперечив дядько. — Мені оце наснилася ковбаса з кров’янки. Ніби мені підсунули її під ніс, а тоді відсмикнули. А це, сама знаєш, не на добро.

— Гляди, не накаркай, — застерегла баба й подалася на город. Кукурудза вже підросла, тож баба полюбляла блукати в ній. Мабуть, уявляла, що знову стала котягрою і оце скрадається в неприступних язлемківських заростях.

А я чухав себе за вухом і ніяк не міг втямити, чому та ковбаса наснилася дядькові саме тепер. Бо, як на мене, все було так, як і завжди: сонце лагідно посміхалося до нас своїм призахідним промінням, ластівки з веселим щебетанням виписували над головою стрімкі кола, і взагалі, все було так гарно, що аж душа раділа. А йому, бач, все якось не так.

— То я, мабуть, трохи прогуляюся, дядьку, — сказав я.

— Іди, тільки не затримуйся надовго, — дозволив він. — Бо щось, кажу, серце в мене не на місці.

— Гаразд, дядьку, — відказав я, і ноги самі понесли мене туди, де жила Найда..

Вона й справді чекала на мене.

— Яринка вже розповіла мені про вас і про того дурного Макогона, — повідомила вона, як тільки я проліз під ворітьми до її двору. — Але я хотіла почути це ще й від тебе. Ти ж не відмовиш мені?

І вона сяйнула на мене такими очима, що я й не зчувся, як з мене вилетіло:

— Та ніколи в світі!

Кращого слухача в мене ще не було. Я знову й знову пригадував, з якими поважними пиками сходили згори Макогін з Козулькою, як перелякався Макогін, коли я загарчав перед його носом, як чесав від мене Козулька… А Найді все було мало. Вона ще і ще хотіла послухати про те, як її Яринка стала на захист Грицика, і як вона безстрашно знімала кіно…

Опам’яталися ми аж тоді, коли небо вкрилося дощовими хмарами і вітер, аби не намокнути, злякано заметушився у пошуках надійного сховку.

На нашу вулицю я завернув, коли замиготіли перші блискавки. Почало накрапати. Краплі були важкі, холоднючі, і все намагалися вцілити мені то в ніс, то у вухо. А як тільки я вскочив у буду, вони ринули такою зливою, що за нею й світа не можна було побачити. Мисочка перед будою миттю наповнилася водою, з-під ринви вилетіли піняві струмені, а земля вкрилася стрімкими ручаями.