Джури і Кудлатик

— Це коли ти з ним боксував? — поцікавився Грицик.

— Еге ж. Мені тоді так сперло дихання, що я аж скрутився.

— Так то ж Коцепуга, — журно зітхнув Васько. — А Макогін же до десятого класу ходить. Тож кулаки у нього удвоє більші. Та й у Козульки теж не малі.

— Та я розумію, — сказав Данько. — Проте мене зараз цікавить, що саме вони приготували для нас із Грицем. Мабуть, кулаком під дих не обійдеться. А ти як гадаєш, Грицю?

Грицик тільки плечем стенув.

— Добре було б вивчити кілька борцівських прийомів, — за якийсь час відказав він. — І жбурнути Макогона так, щоб той тільки п’ятами зблиснув.

— Еге ж, такого кинеш, — засумнівався Данько. — Він же важчий, ніж ми з тобою разом взяті. Та й час потрібен, аби тих прийомів навчитися.

— В тому то й справа, — зітхнув Грицик.

І все ж він не відступався. Перед вечерею, коли вони з батьком підгортали картоплю, Грицик запитав:

— Тату, а що треба робити, аби не чіплялися старші хлопці?

— Що, дістають? — співчутливо поцікавився батько, не відриваючись від роботи.

— Ага… А на тебе теж нападали старші?

— Та був один, — признався батько.

— І що ж ти робив?

Батько оперся грудьми на сапу й почав згадувати:

— Всяке було. І тікав від нього, і бився. Навіть один прийомчик для цього вивчив.

— Який?

— Наступаєш своєму ворогові на ногу, що він її виставив наперед, а тоді щосили штовхаєш у груди. Йому, щоб зберегти рівновагу, треба відставити її назад. А зробити цього він не може — ти ж на ній стоїш.

— І поборов?

— Не вдалося. Він цей прийомчик теж знав. І мені влетіло тоді так, що ого-го! Тож лишалося тільки мріяти, що коли виросту такий, як він, тоді й покажу йому де раки зимують.

— І показав?

Батько всміхнувся.

— Не встиг. Ми з ним подружилися. Та ти його знаєш, це наш агроном.

— Іван Петрович? Той, із ким ти весь час ходиш на рибу?

— Той самий.

Грицик витер спітнілий лоб і замислився.

— Ні. З моїм Макогоном не дуже подружишся.

Батько скоса позирнув на сина.

— Може, мені з ним побалакати? — запропонував він.

— Поки що не треба. Може, сам відчепиться.

І все ж хлопці вирішили вивчити батьків прийомчик. Вони розшукали в нашому парку безлюдне місце й почали тренування. Спочатку в них нічого не виходило, аж доки вони здогадалися, що наступати на ногу й штовхати у груди треба майже одночасно. І, звісно, найкраще це виходило у мого Грицика. Хлопці від його поштовхів падали як підкошені.

Я теж не відставав. Правда, нікому на ногу не наступав, а просто з усього розгону стрибав комусь із хлопців на груди. І під кінець тренування в мене вже дещо почало виходити. Васько, який не чекав, що я на нього стрибону, відлетів від мене на кілька кроків.

А тим часом по школі поповзли дивовижні чутки. Виявляється, у нашій Воронівці ось-ось почнуть знімати навчальний фільм. І не просто навчальний, а про дозвілля шостого класу. Тобто саме того, в якому вчаться Грицик, Орлюк та Сливка.

Зрозуміло, що хлопці тільки про це й говорили. Вони навіть забули про Макогона з Козулькою.

— Уявляєш, Кудлатику, — хвалився переді мною Грицик. — Тепер вся Україна дізнається про те, яка у нас школа! А може, й нас побачить, — мрійно додав він.

Це було позавчора. А сьогодні вони вилетіли зі школи такі, що я одразу зрозумів: трапилося щось надзвичайне.

— Чув, Кудлатику, новину? — вигукнув Грицик, коли я кинувся йому назустріч. — В суботу починають знімати цей фільм! І знаєш, де саме?

— Тихіше, — попередив його Данько. — Бо ще хтось зі старших класів почує!

— Я й забув, — схаменувся Грицик і вже стишеним голосом розповів мені, чому інші класи, особливо старші, не повинні знати про цю подію.

Виявляється, акторів і операторів (тих, хто знімає фільм) вибиратимуть саме з-поміж учнів з їхньої школи. І якщо про це довідаються, скажімо, старшокласники, то хто дасть гарантію, що вони не відтиснуть справжніх шестикласників і нахабно займуть їхнє місце? Тому їм краще не знати, що зйомки почнуться в суботу об одинадцятій ранку у верболозах під Городищем.

Про це місце я дізнався, ще коли був козацьким вовком. Городище тоді було таке круте й високе, що в того, хто дивився з нього вниз, аж у животі тенькало. А ще вчителька історії розповідала, що в давні часи Воронівка була містечком Римовим, а саме Городище огороджували височенні вали. І в ньому стояла сторожова застава, що оберігала Київську Русь від зажерливих кочівників.

Сьогодні Городище зовсім не нагадувало укріплення. Вали обвалилися, і воно перетворилося на похилий пагорб, на якому росло з десяток розлогих берестків та подекуди визирали з землі старі надмогильні брили. Під самим Городищем утворилася така собі простора й затишна галявина. До неї з трьох боків підступали гінкі верболози, а далі, ген до обрію, шелестіли зелені очерети присульських плавнів. До галявини в’юнилася згори вузенька стежка.

Саме сюди й прямували зранку шестикласники. Першими, звісно, були ми з Грициком та його товаришами. За нами почали підтягатися й інші учні.