Гепард

Розмова тривала ще якийсь час, але Кончетта вже нічого не чула. Усвідомлення цього несподіваного відкриття завдавало їй дедалі нестерпнішого болю. Коли гості поїхали і Кончетта залишилась сама, це усвідомлення ставало щораз яснішим, а отже завдавало ще більших страждань. Привиди минулого, здавалось, уже давно були прогнані; звісно, вони ховались десь у глибині, надаючи всьому присмаку гіркоти та нудьги. Але вона вже давно не бачила їх в лице, а тепер раптом вони вистрибнули, з комічною похмурістю звістуючи непоправне лихо. Було б абсурдом казати, що вона й досі кохала Танкреда: кохання може тривати щонайбільше два-три роки, а не півстоліття. Але, так само як людина, що колись перенесла віспу, до кінця днів своїх залишається із спотвореним обличчям, хоча й забуває про страждання, Кончетта не могла стерти з свого серця сліди тих ран, які заподіяла її нещасна любов. Це її розчарування вже належало до історії настільки, що тепер офіційно святкувалося його п’ятдесятиріччя. Але досі, коли вона іноді згадувала про те, що сталося в Доннафуґаті того далекого літа, її підтримувало усвідомлення власного мучеництва і завданої їй кривди, неприязнь до батька, який віддав її у жертву, і щемлива пристрасть до того іншого небіжчика. Тепер ці почування, які становили основу її способу мислення, розвіялися — у неї не було інших ворогів, крім неї самої. Нерозважність і гнівлива гордовитість, властива представникам роду Саліна, перекреслили її майбутнє. Саме тепер, у хвилину, коли через багато років ожили спогади, вона не мала навіть тієї останньої потіхи, до якої вдається людина у розпачі, — змоги звинуватити інших у власному нещасті.

Якщо все справді було так, як розповідав Тассоні, то довгі години, які вона проводила перед портретом батька, смакуючи свою ненависть, і затятість, з якою вона усувала з-перед очей усі фотографії Танкреда, щоб не зненавидіти ще і його, були наслідком трагічної помилки, жорстокої несправедливості з її боку. Вона раптом з відчаєм згадала, яким пристрасним, благальним голосом просив Танкред у її батька дозволу ввійти в монастир. У тому його проханні промовляла його любов до неї, а вона нічого не зрозуміла, своєю різкістю, своєю нікчемною гордістю прогнала його, і він пішов геть, як побите щеня. З глибин її єства чорною хвилею піднявся біль: їй відкрилася істина.

Та чи справді це була істина? Ніде істина не живе так мало, як на Сицилії. Ще не встигає вона народитись, як уже її суть розчиняється, приховується, прикрашається, спотворюється, приглушується і скасовується фантазією та грою інтересів; цнотливість, страх, великодушність, ворожість, пристосовництво, милосердя — усі можливі пристрасті, добрі й лихі, мов ті люті звірі, кидаються на неї, і за якусь мить вона вже перестає існувати. А нещасна Кончетта хотіла знайти істину в невисловлених, примарних почуттях п’ятдесятирічної давності! Істини більше не було; на зміну недовговічній істині прийшло вічне страждання.

А тим часом Анджеліка із сенатором доїжджали до вілли Фальконері. Тассоні був занепокоєний.

— Анджеліко, — промовив він (у нього була коротка інтрижка з нею тридцять років тому, і відтоді в їхніх взаєминах встановилась та виняткова інтимність, яку дають кілька годин, проведених під однією ковдрою), — Анджеліко, я боюся, що своїми спогадами завдав болю вашій кузині. Ви помітили, якою мовчазною стала вона під кінець візиту? Дуже шкода, це така мила жінка!

— Певна річ, ви завдали їй болю, Вітторіо, — відповіла Анджеліка під впливом подвійних ревнощів. — Кончетта була по вуха закохана в Танкреда, а йому хоч би що.

Ще одна жменя землі впала на могилу істини.

Палермський кардинал був справді святою людиною, на Сицилії ще й досі згадують про його милосердя та побожність. Але за його життя про нього судили інакше: він не був сицилійцем, ні взагалі південцем, ні навіть римлянином. З наполегливістю жителя півночі він не шкодував зусиль, аби лише зійшло важке тісто сицилійської духовності, насамперед у духовенства. Невдовзі після свого приїзду до Палермо в супроводі двох секретарів з його земляків він уже вітав себе з тим, що заборонив деякі надмірності, розчистивши таким чином ґрунт від найбільших каменів спотикання. Проте незабаром він переконався, що його діяльність була не більш ефективною, ніж рушничний постріл в тюк вати: маленький отвір, що утворюється після нього, в ту ж мить затягується тисячами волоконець, і все залишається, як і до цього, незважаючи на витрачений порох та марні зусилля. Кардиналові судилося розділити репутацію тих, хто в ті ж самі роки намагався змінити сицилійську вдачу: його назвали пришелепуватим, і не безпідставно. Згодом йому довелося відмовитись од своєї реформаторської манії і обмежитись благодійництвом, яке ще більше підірвало його популярність, адже часто вимагало від облагодіяних певних зусиль — наприклад, прийти до архієпископського палацу, щоб одержати допомогу.