Гепард

Потім підвівся сам князь, і підлога здригнулась під його огрядним тілом. В його синіх очах на якусь мить спалахнув гордовитий вогник через це ефемерне підтвердження його влади над людьми і будівлями. Він поклав свій величезний червоний молитовник на стілець, що стояв перед ним під час молитви, і підняв носову хусточку, яку, молячись, завжди стелив під коліна; легенька тінь невдоволення промайнула по його відкритому чолі, коли він помітив невеличку цятку від пролитої ще вранці кави, що нахабно чорніла на його сніжно-білому жилеті.

То був дужий, але не огрядний, високий на зріст чоловік; у будинках, де жили прості смертні, йому завжди доводилось нагинатись, щоб не зачепити головою підвіски люстр; пальці його легко згинали золоті дукати, немов то були картонні кружальця, а між віллою Саліна і майстернею місцевого ювеліра пролягла витоптана стежка, по якій весь час носили туди-сюди ложки та виделки, які скручував під час трапези у нападі німого гніву чимось невдоволений князь. Проте княгиня Марія-Стелла, на своє нещастя, добре знала, що, коли треба, чоловікові пальці ставали напрочуд м’якими й ніжними; що ж до різноманітних мініатюрних гвинтиків, гаєчок, найтонших лінз від далекоглядних труб і телескопів, які стояли нагорі в князевій обсерваторії, то їм аніскілечки не загрожувало, що їх зіпсують необережним дотиком. Травневе сонце повільно схилялося надвечір, і його проміння немов позолотило рожеве обличчя та рудувату чуприну князя — його мати була німкенею, яка своєю холодною бундючністю нагонила жах на безтурботних придворних Королівства обох Сицилій тридцять років тому. Але якщо біла шкіра та світле волосся вигідно вирізняли князя з-поміж його смаглявих і чорнявих земляків, то домішка німецької крові була дуже недоречна для сицилійського аристократа за складних умов 1860 року. Владний темперамент, сувора вдача князя, а також природжений нахил до абстрактного мислення, стикаючись з легкодухістю палермського бомонду, виливались у деспотичні примхи, в постійні душевні конфлікти, в глибоку й неприховану зневагу до своїх друзів та родичів, які, на його думку, безвольно пливли за течією по виткому заболоченому річищі сицилійського прагматизму.

На відміну від своїх численних предків, а також, до речі, і нащадків, жоден з яких не вмів до ладу порахувати власні витрати й борги, він мав неабиякі математичні здібності, які він з великим загальновизнаним успіхом і з ще більшою особистою радістю застосовував у галузі астрономії. Математичний хист князя так тісно переплітався з його честолюбством, що він мало не був переконаний, ніби йому скоряються навіть небесні світила, тим більше, що зовні це саме так і здавалось. Він щиро вважав, що дві відкриті ним невеличкі планети Саліна та Свельто (названі так на честь родового маєтку та улюбленого лягавого пса) розносять по всьому небозводу гучну славу про князівський рід. У фресках салону князь завжди вбачав пророцтво і аж ніяк не лестощі догідливого маляра.

Успадкувавши від матері холодний інтелект і безмежне честолюбство, а від батька — чуттєвість і поверховість, бідолашний князь Фабріціо жив у вічному незадоволенні; хмурячись, мов Зевс, він байдуже, склавши руки, спостерігав, як убожіє і вироджується його древній рід, і навіть не намагався якось протистояти подіям.

Між молитвою й вечерею дон Фабріціо мав вільних півгодини, які завжди були для нього найприємнішою порою дня, і він наперед смакував цей хоч і сумнівний, але все-таки спокій.

Слідом за зраділим Бендіко князь спустився по сходинках, що вели до внутрішнього саду. Затиснутий з усіх боків мурами вілли, цей сад дуже скидався на кладовище. Схожість ще більше підсилювали рівнобіжні насипи, які, мов могилки якихсь вузькотілих велетнів, тяглися вздовж зрошувальних канавок. На червонуватому глинястому ґрунті в розкішному безладді буяла найрізноманітніша рослинність: квіти цвіли там, де їм хотілося, а миртовий живопліт розрісся так пишно, що вже не прикрашав алей, а скоріш перешкоджав ходити ними. В глибині саду мармурова Флора, вкрита жовто-чорними плямами моху, покірно виставляла свої столітні принади; обабіч, на двох невеличких лавах лежали, перекинуті і тріснуті, подушечки з такого ж, як і статуя, сірого мармуру. Золотистий кущ жовтої акації в одному з кутків дратував око своєю недоречною веселістю. Здавалося, у кожній грудці землі відчувалося прагнення краси, якому невдовзі через людські лінощі судилося розвіятися.

Задихаючись у своєму довічному ув’язненні, садок сповнював повітря терпким, густим плотським духом гнилизни, що нагадував запах рідини, яка виділяється з мощів деяких святих. Пряна гвоздика заглушала офіційний аромат троянд та масляну пахноту магнолій, що височіли по кутках. А в самій глибині дихала свіжістю м’ята, по-дитячому солодко зітхала акація, розливав свої кондитерські пахощі мирт. Здалеку, звідкись з-за мурів, у садок вливався альковний запах апельсинового цвіту.