Гепард

Глянувши на насупленого чоловіка, княгиня, що сиділа поруч, простягла свою тоненьку, як у дитини, ручку і легенько погладила нею могутню лапу, що лежала на скатертині. Ці несподівані пестощі викликали у князя низку найрізноманітніших почуттів, і перш за все роздратування від того, що його жаліють, а ще — несподівану хвилю чуттєвості, не спрямовану, однак, на ту, яка її розбудила. Перед ним раптом постав образ Маріаніни, голова якої потопала в подушці.

— Гей, Доменіко! — шорстко гукнув він до слуги. — Піди скажи дону Антоніно, щоб запрягав гнідих. Тільки-но скінчиться вечеря, я поїду до Палермо.

Очі княгині немов оскліли і, глянувши на дружину, князь пожалкував про свій вчинок. Але він не міг скасувати відданого наказу, і тому вирішив розбавити жорстокість іронією.

— Їдьмо зі мною, шановний отче, їдьмо. Повернемось об одинадцятій; ви матимете змогу відвідати своїх друзів у «Каза Професса»[63].

Нічна прогулянка до Палермо в такий тривожний час могла мати лише одну мету: якусь безсоромну любовну пригоду, а те, що князь запросив з собою домашнього священика, було з його боку страшенним нахабством, справжньою образою. В усякому разі, так це видалося отцеві Пірроне, і він образився, але, звичайно, заперечувати не став.

Тільки-но було спожито останню мушмулу на столі, як до ґанку підкотила карета. Коли до їдальні ввійшла покоївка з високим князевим циліндром та чорним трикутним єзуїтовим капелюхом у руках, княгиня, навіть не намагаючись приховати сліз, що набігли їй на очі, востаннє спробувала відмовити чоловіка од його наміру.

— Слухай, Фабріціо, зараз такий неспокійний час… Вулиці кишать озброєними солдатами та всіляким набродом. Я боюся за тебе.

Князь глузливо посміхнувся.

— Дурниці, Стелло, дурниці… Що може зі мною трапитись? Адже в Палермо мене кожний собака знає. Людей моєї комплекції там мало! Прощавай!

І він недбало поцілував дружину в чоло. Проте, вже прямуючи до карети, дон Фабріціо раптом відчув, що його рішучість потроху слабне (можливо, через те, що запах шкіри дружини пробудив у ньому ніжні спогади, а може й тому, що кроки отця Пірроне, який ішов ззаду, нагадали про неприємну необхідність відмолювати гріхи), і хотів уже був звеліти, щоб розпрягали. Та в цю мить з відчиненого нагорі вікна до нього долинув істеричний зойк:

— Фабріціо, любий Фабріціо! — А потім — жалісний стогін. У княгині почався черговий напад істерії.

— Рушай! — гукнув князь кучерові, що сидів на передку, тримаючи навскіс батога. — Треба відвезти преподобного отця до монастиря.

Він грюкнув за собою дверцятами карети, не чекаючи, поки їх зачинить лакей. Ще не зовсім стемніло, і, скільки сягало око, видно було білу стрічку дороги, що зміїлася поміж високими мурами. Незабаром князів маєток залишився позаду, і ліворуч показалася напівзруйнована вілла Фальконері, що належала Танкреду, небожеві і підопічному дона Фабріціо. Батько Танкреда, князів шурин, помер кілька років тому, прогайнувавши все своє майно. То було таке розорення, коли для сплати боргів доводиться віддавати на переплавку навіть срібні галуни з лакейських ліврей. По смерті матері чотирнадцятирічний сирота був з наказу короля відданий під опіку свого дядька Фабріціо Саліни. Невдовзі дратівливий князь полюбив юнака, якого досі майже не знав, відкривши в ньому палкий темперамент і веселу, хоч і неврівноважену вдачу. Не наважуючись зізнатися собі в цьому, князь відчував, що радніше погодився б зробити своїм спадкоємцем його, а не цього бевзя Паоло. Тепер двадцятирічний Танкред жив, не знаючи ніяких турбот, завдяки щедрості свого дядька, який раз у раз сягав до власної кишені. «Що це він там ще замишляє?» — подумав князь, коли його карета проминала віллу Фальконері. В сутінках вона здавалась розкішною завдяки кучерявій бугенвілії, яка переливалась через огорожу пишними хвилястими каскадами темно-зеленого шовку.

«Що це він там ще замишляє?» — подумав князь. Бо хоч король Фердинанд не повинен був дорікати князеві, що його вихованець «бозна з ким лигається», він, власне, мав рацію. Втягнутий у вир веселих розваг у компанії палермських гуляк і, як тоді казали, «непутящих» жінок, яких приваблювали його гроші й товариська вдача, Танкред не зоглядівся, як увійшов у контакт з підпільним Національним комітетом і навіть став одержувати від нього субсидії, не менші, ніж з королівської скарбниці. Лише ціною чималих зусиль і навіть особистого втручання князеві пощастило вберегти свого небожа від серйозних неприємностей після подій четвертого квітня. Начальник поліції Маніскалько і віце-король Кастельчікала хоч і досить скептично, але з розумінням поставилися до аргументів князя, який не визнавав за Танкредом жодної провини і звинувачував у всьому ці паскудні часи — безглузде становище, коли юнак з благородної сім’ї не може навіть дозволити собі зіграти партію у віст, щоб не бути запідозреним в сумнівних зв’язках. Паскудні часи…

— Паскудні часи, ваша вельможносте!