Глиняні ноги

— О боги! — вже вкотре повторив Ваймз. — І він-то, я гадаю, має герба?

— Причому неймовірно гарного.

— Ох.

Ваймз собі герба навіть не хотів. Ще годину тому він із радістю уникнув би цієї справи, як уже не раз було раніше. Але...

— Ноббі? — вимовив він. — О боги!

— Так, так! Це була дуже вдала зустріч, — сказав Дракон. — Дуже люблю доводити архівні записи аж до поточного моменту. Ах-ха. Між іншим, як справи в юного капітана Моркви? Мені говорили, що його юна панна — перевертень. Ах-ха.

— Та невже, — сказав Ваймз.

— Ах-ха, — Дракон у темряві зробив рух, який міг бути змовницьким прикладанням пальця до вуст. — Знаємо ми такі речі!

— У капітана Моркви все добре, — сказав Ваймз найкрижанішим тоном, на який тільки спромігся. — У капітана Моркви завжди все добре.

Виходячи, він грюкнув дверима. Заколивалось полум’я свічок.

Констебль Анґва вийшла з провулка, на ходу защібаючи ремінь.

— Думаю, все відбулося дуже успішно, — сказав Морква, — і сприятиме нашому авторитету в громаді.

— Пф-ф! Ох і рукав у нього був! Сумніваюся, що він навіть значення слова «пральня» знає, — сказала Анґва, витираючи рота.

Автоматично вони рушили в ногу — енергозберігаючим кроком поліцейських, коли нога, як маятник, використовується для надання тілу руху з мінімумом зусиль. Ходити важливо, постійно повторював Ваймз, і оскільки це говорив Ваймз, Морква в це вірив. Ходити та розмовляти. Пройди достатню відстань та порозмовляй з достатньою кількістю людей — і рано чи пізно відповідь знайдеться.

«Авторитету громаді», — думала Анґва. Це була одна з фразочок Моркви. Ну, насправді це була одна з фразочок Ваймза, тільки Ваймз зазвичай спльовував після того, як її вимовляв. А от Морква в це вірив.

Саме Морква запропонував Патрицію надавати закоренілим злочинцям шанс «послужити громаді» на роботах з облаштування помешкань літніх людей — що, враховуючи рівень злочинності у Анк-Морпорку, піддало громадян похилого віку новій хвилі терору; зокрема, вітальню щонайменше однієї старенької пані за пів року обклеювали шпалерами стільки разів, що вона могла протиснутися туди тільки боком[23].

— Я знайшов дещо вельми цікаве, тобі було б дуже цікаво поглянути, — через деякий час сказав Морква.

— Це дуже цікаво, — сказала Анґва.

— Але я не хочу тобі про це розповідати, бо хочу, щоб це був сюрприз, — продовжив капітан.

— О. Гаразд.

Якийсь час Анґва йшла в глибокій задумі, а потім сказала:

— Цікаво, чи буде це таким же сюрпризом, як колекція мінералів, що її ти показував мені минулого тижня?

— Це було чудово, чи не так? — з ентузіазмом сказав Морква. — Я проходив тією вулицею десятки разів і ніколи й не підозрював, що там є мінералогічний музей! Всі ті силікати!

— Неймовірно! На твою думку, люд мав би валом туди валити, атож?

— Так, і я геть не розумію, чому цього не відбувається!

Анґва нагадала собі, що, судячи з усього, до складу душі Моркви іронія не входила навіть у вигляді мікроелемента. Вона переконувала себе, що він не винен у тому, що його виростили ґноми в якійсь шахті, й він справді вважав шматки породи дійсно цікавими об’єктами. Позаминулого тижня вони побували на сталеливарні. Це теж було цікаво.

І все ж... і все ж... Морква не міг не подобатися. Він подобався навіть тим, кого заарештовував. Він подобався навіть стареньким пані, змушеним жити в атмосфері постійного запаху свіжої фарби. Він подобався їй. Дуже. Що робило ще важчою потребу з ним розстатися.

Вона була перевертнем. Цим було сказано все. Або ви весь свій час витрачали на зусилля приховати це від навколишніх — або ж не приховували, й тоді витрачали весь свій час на споглядання того, як вони тримаються від вас на віддалі й перешіптуються за вашою спиною (хоча, звісно, щоб це споглядати, потрібно було обернутися).

Морква не переймався тим, що вона — перевертень. Але він переймався тим, що цим переймалися інші. Він переймався тим, що навіть досить дружньо налаштовані колеги взяли за звичку носити де-небудь на тілі шматочок срібла. Вона бачила, що це вибиває його з колії. Вона відчувала зростання напруги й не знала, як дати цьому раду.

Усе виходило достоту так, як говорив її батько. «Мати справу з людьми інакше, ніж за обідом, — все одно, що стрибнути у срібну копальню».

— Схоже, наступного року після святкувань буде великий феєрверк, — сказав Морква. — Люблю феєрверки.

— Мене вбиває питання, чому в Анк-Морпорку хочуть святкувати той факт, що триста років тому тут була громадянська війна, — сказала Анґва, повертаючись до поточної реальності.

— А чом би й ні? Ми ж перемогли, — сказав Морква.

— Так, але ви ж і програли.

— Дивися на світлий бік справи, я завжди так кажу. О, а ось ми й прийшли.

Анґва підняла погляд на вивіску. Вона вже вміла читати ґномські руни.

— «Музей ґномського хліба», — прочитала вона. — А щоб мене. Нетямлюся з нетерплячки.

Морква радісно кивнув і розчахнув двері. Всередині стояв запах древніх скоринок.

— Аго-о-ов, пане Гопкінсон? — гукнув він.

Відповіді не було.

— Часом його не буває на місці, — пояснив капітан.