Глиняні ноги

— Тут теж існують прецеденти, — сказав пан Підступп.

Найманець звузив очі.

— Як цікаво, пане Підступп: щойно Правитель Ветінарі серйозно занедужав, як ви вже тут як тут з такими пропозиціями. Це схоже на... прикметний збіг.

— Запевняю вас, за цим нічого не приховується. Доля вибаглива. Чимало з присутніх, гадаю, знайомі з чутками, що в цьому місті живе дехто, чиє походження можна відстежити аж до останньої монаршої сім’ї? Дехто, хто працює в цьому самісінькому місті на порівняно невисокій посаді? Фактично — простим Вартовим?

Кілька присутніх закивали, проте не дуже впевнено. Ці кивки так само відповідали ствердному кивку, як «гм» відповідає слову «так». Інформацію про все на світі збирали всі гільдії, але ніхто не прагнув показувати, як багато — чи як мало — знає, бо ж знань могло виявитися замало — а якби їх виявилося забагато, це могло бути ще гірше.

Втім, Док Псевдополь з Гільдії азартних гравців із непроникним виразом гравця в покер зазначив:

— Так, але наближається триленіум. І за кілька років починається Століття Щура. На зламі століть народ чомусь завжди лихоманить.

— Хай там як, ця особа існує, — сказав пан Підступп. — І докази тому очевидні для всякого, хто знає, на що звернути увагу.

— Ну добре, — сказав пан Боґґіс. — Назвіть уже нам цього капітана.

У покер він завжди програвався до копійки.

— Капітана? — здивувався пан Підступп. — З жалем мушу визнати, що вроджені таланти згаданої мною особи поки що так і не дозволили їй досягнути такого звання. Він усього лише капрал. Капрал К. В. Сент-Дж. Ноббс.

Запала тиша.

А потім почулося дивне «буль-буль», ніби вода намагалася прокласти собі шлях в частково забитій трубі.

Королева Моллі з Гільдії жебраків досі мовчала, коли не брати до уваги нечастих дивних вологих звуків, які чулися, коли вона намагалася позбутися часточок свого обіду, застряглих у тому, що в технічному плані можна було вважати її зубами, — адже вони все ще перебували в її роті і, схоже, попри все там трималися.

Тепер вона сміялася. На всіх її бородавках поставало дибки волосся.

— Ноббі Ноббс? — перепитала вона. — Ви говорите про Ноббі Ноббса?

— Він є останнім відомим нащадком графа Анкського, здатним простежити свій родовід до далекого родича останнього короля, — заявив пан Підступп. — Усе місто про це говорить.

— Пригадую, пригадую, — сказав доктор Дауні. — Миршавий такий чоловічок, подібний до мавпи, постійно курить дуже коротенькі самокрутки. Весь у прищах. Постійно давить їх на публіці.

— Це він! — захихотіла Королева Моллі. — У нього ще обличчя таке, як великий палець у сліпого теслі!

— Він? Але ж він цілковитий дурень!

— Дурний як валянок, — погодився пан Боґґіс. — Не розумію, чому...

Раптом він замовк, а за мить стало помітно, що й кожного з присутніх охоплює та сама задумлива тиша.

— ...Не розумію, чому б нам... не піддати це... належному розглядові, — завершив нарешті він.

Учасники зборів ватажків як один дивилися в стіл. Потім усі вони перевели погляди на стелю. А тоді почали ретельно уникати поглядів одне одного.

— Кров іще дасть про себе здати, — мовив пан Глитай.

— Коли я бачила, як він крокує вулицями, то завжди думала: «Ось людина зі справді величною ходою», — підхопила пані Долоня.

— І завважте, прищі він видавлює дуже по-королівськи. Дуже граційно.

На присутніх знову накотилась хвиля тиші. Але це була особлива, клопітка тиша, як от буває клопіткою тиша мурашника.

— Мушу нагадати вам, пані та панове, що нещасний Правитель Ветінарі усе ще живий, — сказала пані Долоня.

— Саме так, саме так, — погодився пан Підступп. — І хай же це триває якомога довше. Я всього лише продемонстрував вам один із варіантів дій на той випадок — нехай він якнайдовше не настане, — коли нам доведеться обрати... наступника.

— У кожному разі, — промовив доктор Дауні, — немає сумніву, що Ветінарі постійно перенапружувався. Якщо він виживе — на що ми всі, звичайно, дуже сподіваємось, — то, гадаю, нам слід буде вимагати від нього зректися влади заради його ж власного здоров’я. «Ти славно трудився, о істинний сину Вітчизни», і так далі, й тому подібне. Придбати йому гарненького будиночка десь у сільській місцевості. Виділити пенсію. Забезпечити йому почесне місце на офіційних прийомах. Очевидно, раз він так легко оце дозволив себе отруїти, то сам же радий буде позбутися тягаря влади...

— А як щодо чарівників? — спитав пан Боґґіс.

— Вони ніколи не втручаються в громадське життя, — відмахнувся доктор Дауні. — Дайте їм чотири м’ясні страви на тиждень та не забувайте скидати перед ними капелюха, і буде їм щастя. В політиці вони нічого не тямлять.

Тишу, яка настала після цієї заяви, порушив голос Королеви Моллі з Гільдії жебраків:

— Ну а як щодо Ваймза?

Доктор Дауні знизав плечима.

— Він служить місту.

— Так отож.

— Але ж ніхто не сумнівається, що місто представляємо ми?

— Ха! Він так не вважає. І ви знаєте, що Ваймз думає про королів. Останньому відтяв голову саме один із Ваймзів. Ось це — той родовід, де прийнято вважати, що помах сокири розв’язує всі питання.