Глиняні ноги

Дауні, чиє самовладання серйозно постраждало, витягнув пальця у напрямку Ваймза.

— Фи фкажали, це небежпешно! — заверещав він.

— Саме так! З’їсте його забагато — і побачите, що буде з вашими зубами! — прогримів Ваймз. — А ви-то вважали, це що?

— Ми мали інформацію... — почав Боґґіс.

— О, ви мали інформацію, авжеж? — перепитав Ваймз. — Ви чули, капітане? У них була інформація. Ну то все гаразд!

— Ми діяли з благими намірами, — промовив Боґґіс.

— Дайте-но подумати, — сказав Ваймз. — Ваша інформація зводилась до чогось на кшталт «Ваймз напився, аж валяється, у штаб-квартирі Варти, і у нього в столі лежить пакунок миш’яку»? І я закладаюся, що діяли ви саме з благими намірами, га?

Пані Долоня кашлянула.

— Це вже надто далеко зайшло. Ви маєте рацію, ваша милосте Семюел, — сказала вона. — Ми всі отримали одне й те саме повідомлення, — вона передала Ваймзові записку друкованими літерами. — І, бачу, нас дезінформували, — додала вона, пропікаючи поглядом Боґґіса та Дауні. — Дозвольте мені принести щирі вибачення. Ходімо, панове.

Вона поспіхом зникла у дверях. Боґґіс хутко рушив за нею.

Дауні обережно торкнувся свого носа.

— Яку ціну Гільдія встановила за вашу голову, ваша милосте? — поцікавився він.

— Двадцять тисяч доларів.

— Справді? Гадаю, ми однозначно повинні її підвищити.

— Приємно це чути. Доведеться мені купити новий ведмежий капкан.

— Я, е, проведу вас до виходу, — запропонував Морква.

Коли він поспішно повернувся, Ваймз, вистромившись із вікна, обмацував стіну під карнизом.

— Жодна цеглина не змістилася, — бурмотів він. — Жодна черепиця не посунута... а перед центральним входом цілодобово стоїть охорона. Дивно.

Він знизав плечима, повернувся до столу і взяв залишену пані Долонею записку.

— Щось не думаю, що й тут ми знайдемо якісь докази, — промовив він. — Вона вся у жирних відбитках пальців.

Ваймз поклав записку і зиркнув на Моркву.

— Коли ми знайдемо винного у цьому всьому, — сказав він, — десь нагорі списку обвинувачень стоятиме «Змусив командора Ваймза вилити на килим цілу пляшку „Загорбатського“». За таке вішати треба.

Він здригнувся. Існують речі, яких люди не повинні собі дозволяти.

— Це огидно! — заявив Морква. — Навіть уявити собі, що вони припустили, ніби ви могли отруїти Патриція!

— Мене особисто принижує те, що вони вважали мене настільки тупим, щоб тримати отруту в столі, — відгукнувся Ваймз, припалюючи сигару.

— Слушно, — погодився Морква. — Невже вони думали, що ви — якийсь дурень, який триматиме подібні докази провини там, де їх може знайти хто завгодно?

— Саме так, — сказав Ваймз, відкидавшись на спинку стільця. — Ось чому я тримаю їх у кишені.

Він закинув ноги на стіл і видихнув хмарку диму. Доведеться поміняти килим. Він не збирається провести решту життя, працюючи в кабінеті, яким блукає примарний алкогольний дух.

Морква так і стояв із роззявленим ротом.

— От лихо, — сказав Ваймз. — Слухайте, чоловіче, все ж просто. Очікувалося, що я закричу: «О, випивка!» — і без роздумів заковтну. Після чого певні поважні стовпи суспільства, — він вийняв сигару з рота і сплюнув, — виявлять у мене (причому у вашій присутності, що було гарним ходом) докази злочину. Сховані, але сховані не настільки добре, щоб вони їх не виявили, — він сумно похитав головою. — Проблема, знаєте, в тому, що, ставши залежним, лишаєшся ним назавжди.

— Але ви дуже добре трималися, ваша милосте, — зауважив Морква. — Я не бачив, щоб ви вжили хоч краплю ще з...

— А, це, — перебив Ваймз. — Я не про випивку казав, а про роботу поліцейського. Допомогти позбутися алкогольної залежності готова купа народу, але немає нікого, хто організовував би маленькі зустрічі, на яких можна було би встати і сказати: «Мене звуть Сем, і я таки реально покидьок, який підозрює в усьому всіх без розбору».

Він витягнув з кишені паперового пакунка.

— Треба, щоб це дослідив Малодупко, — сказав він. — Хоча я й так збіса твердо переконаний, що не став би пробувати це на смак. Тож я прокрався до їдальні й набрав собі пакунок цукру. Щоправда, мушу додати, довелося згаяти трохи часу на те, щоб вибрати з цукерниці напхані Ноббі недопалки.

Він відчинив двері, вистромив голову в коридор і гукнув:

— Малодупку!

І знову звернувся до Моркви:

— Знаєте, мене аж підбадьорило. Старі мізки нарешті запрацювали як слід. Ви знаєте, що вбивства скоїв ґолем?

— Власне, так, ваша милосте.

— Ага, але чи знаєте ви, що в усьому цьому незвичайного?

— Уявлення не маю, ваша милосте, — відповів Морква, — крім того, що це був якийсь новий ґолем. Гадаю, його самі ж ґолеми і зробили. Але, звичайно, їм потрібен був жрець, щоб написати потрібні слова, і вони мусили скористатися піччю пана Гопкінса. Гадаю, старі вирішили, що це має бути цікаво. Врешті-решт обидва були істориками.

Тепер настала Ваймзова черга роззявити рота від подиву.

Нарешті він опанував себе.