Homo Novus

Але на душi скреблися кiшки, не знаходив собi мiсця нi в Iнститутi, нi вдома.

Нарештi, нiби грiм прогримiв, - джиркнув сигнал вiдеофону. Тремтячою пучкою натиснув кнопку. Екран освiтився, на срiбному тлi з'явилось обличчя Аркадiї.

- Слухай, Homo laboratoricus, покинь усе i приїжджай до Ворохти, зазвучав її енергiйний голос. - Я взяла номер на двох, тут так гарно: сосни, снiг, сонце!

"Якщо вже хтось i лабораторний, то це ти сама, - незлобиво подумав Фiл. - Виросла в лабораторiї... Homo novus..."

- Приїду, але пообiцяй...

- Що ти там вигадуєш? I чому в тебе зляканi очi?

- Пообiцяй, що не станеш на лижi, доки я...

- А чого ж мене сюди принесло, як не кататися?

- Потерпи трiшки, ну, потерпи, - благав Фiл. - Я чомусь... Молю тебе, Аркадiє!..

- Чи ти забув - я ж Акордiя! Тож не мели дурниць. Чекаю!

Обличчя її на екранчику враз потьмянiло, якусь коротку мить на Фiла давилися темнi западини очей, та й вони швидко зникли.

Женучи електромобiля надземною трасою Київ - Карпати, Фiл пробував зв'язатися з Аркадiєю, але її вiдеофон мовчав. Чи просто вимкнула, чи, може... щось уже сталося? Холодок тривоги заповзав у душу, i його не могло заглушити натужне дзижчання мотора.