І будуть люди

Безсонна, повна важких роздумів ніч призвела до того, що йшов на ті збори непевний у підтримці громади, до якої мав намір апелювати.

Хто зна, як повернулася б справа, коли б отой голова комнезаможу, отой однорукий моряк, та не виявився б іще й неабияким дипломатом: побачивши о. Віталія, запросив його до президії. Під схвальний гомін богомільців, що враз розступилися, даючи батюшці дорогу, о. Віталій змушений був пройти до застеленого червоною скатертиною столу, зайняти місце поряд із головою. А він, лукавий, почав свою промову так:

— От ми із батюшкою порадились, посовіщались та й прийшли до однієї думки, що її й виносимо на ваш розгляд, товариші громадяни…

Товариші громадяни тільки роти роззявляли, тільки очі витріщали на батюшку, що сидів, низько опустивши голову, та теребив на грудях хреста. Не хотів навіть бачити свого церковного старости, який йорзав та лунко кашляв, намагаючись привернути до себе увагу батюшки: «Що ви, отче, робите? Та побійтеся бога, якщо уже нас не схотіли спитатися!» Бо із слів моряка виходило, що батюшка сам напросився, аби його переселили в інше, набагато гірше приміщення. Сам захотів того, щоб у церковній оселі розмістилися класи, де нові вчительки, оті стрижені комсомолки, що не бояться ні бога ні чорта, будуть навчати сільських галченят «відрікатись од світу старого — не боятись попів ані бога». Водитимуть в найбільші релігійні свята мимо церкви, вчитимуть кричати прямо в обличчя своїм дідам та батькам:

Долой, долой монахов,Раввінов і попов!..

«Та чи ви сказилися, батюшко!» — вже махнув у відчаї руками церковний староста. Але даремні були всі його потуги; батюшка наче осліп і все нижче хилив голову, слухаючи веселу промову голови, який розписував перед селянами, як просторо буде їхнім «дєтішкам» в нових класах. Тоді староста сердито сплюнув та й став продиратися крізь натовп у сіни: не хотів і бачити отой глум!

Так о. Віталій переселився в приміщення колишньої школи. В невелику, оббиту вітрами, омиту дощами хатину, що сумно белебеніла на голому вигоні, сором’язливо насуваючи на маленькі віконця чорну солом’яну стріху. Добре, що хоч голова великодушно дозволив забрати з собою домашнє начиння, нажите о. Віталієм протягом десятилітньої служби.

Богомільні жінки вибілили хату, заново набили витоптану десятками дитячих ніг долівку. Заплакана Зіна повісила була на маленькі віконця фіранки, але о. Віталій наказав познімати: і так світло ледь проникає до тісної, набехканої численними меблями кімнати з такою низькою стелею, що руками можна було дістати сволок.

Переселення відбулося в перші заморозки, по дзвінкій, пропеченій груднем землі, а згодом застогнали, завили зимові вітри, замели, закружляли хурделиці, засипаючи беззахисну хату снігом по самісіньку стріху. Не раз доводилося о. Віталію брати лопату та й пробиватися крізь кучугури, крізь снігові величезні замети, щоб вийти на світ божий.

— І в церкву через це запізнюється, — скаржиться Зіна. — Люди ждуть-пождуть: де батюшка, а батюшка тим часом, забувши про свій сан, розчищає лопатою сніг…

— Ну, якби тільки в цьому була вся біда! — посміхається о. Віталій.

— От бачите: отакий він завжди! — вибухає докором Зіна. — Йому на голову сідають, а він — немов так і треба…

— Ах, як нехороше, як нехороше! — побивається співчутливо Оксен, уявляючи неймовірну картину: духовну особу з лопатою в руках. — Страшні часи для святої нашої церкви… Страшні…

Дивиться на отця Віталія так, наче жде похвали за оті богоугодні слова. Сидить на стільці, оглядає кімнату, скрушно похитує головою: «Боже, як ти міг допустити таке!»

Таня теж співчуває сестрі, хоч і не зовсім щиро: Зінина біда здається їй не такою уже й страшною: «Боже, та я все віддала б, аби тільки отак жити з любимим чоловіком! У найгіршій би хаті, в найзлиденніших злиднях!..»

Але те — не для неї. Те — навіки утрачено, загубилося разом з Олегом. Десь бродить у казкових світах сімейне те щастя, що мало прийти і до неї, приміряє позолочений черевичок іншим щасливкам, давно вже забувши про сіреньку попелюшку з попівського дому. Та коли б воно й завернуло, заблудившись, до Тані, вона сама заховалася б зараз од нього, забилася б у найдальший куточок. Бо куди їй з оцими набряклими ногами до граціозного черевичка!

Іменини справляли другого дня, в неділю. Не запрошували, як минулого разу, численних гостей: ніде було б і посадити. Прийшов церковний староста, приїхав батюшка із сусідньої парафії разом із матушкою, Таня й Оксен — оце й усі гості. Помолившись, сіли до столу. Староста, збираючись на іменини, так щедро змастив волосся оливою, що з нього аж капало. Сидів благопристойно та благочинно, розчулено поглядав на велику пляшку з наливкою і поки що порожні чарки.

Він перший же й не витримав:

— Що ж, вип’ємо за здоровлячко нашого дорогого менинника, щоб йому жити іще сто і один рік!

— А чому, Іване Петровичу, сто, та ще й один? — розсміявся о. Віталій, наливаючи чарки.