І будуть люди

— Щоб подопивати усе, що не доп’єте, — серйозно пояснив староста, підносячи шкалик до заздалегідь розтуленого рота. Хукнув, цмокнув, крякнув — не встигла Таня і блимнути, а староста вже ставить порожню посудину на тарілку і заправляє довжелезного вуса собі до рота: добряча наливка, тільки хто ж її отакими наперстками п’є!

Праворуч від Тані сидів о. Діодорій — літній уже чоловік із пронизливими очима, тонкими, недовірливо підібраними губами під довгим качиним носом. Крізь ріденьку борідку просвічувалася суха довга шия, таке ж ріденьке волосся на голові лежало рівно й плескато. Таня вперше бачила о. Діодорія, хоч не раз чула про нього як про великого ревнителя православної віри, непоступливого прихильника «єдиної і неділимої». Матушка ж, що сиділа з ним поруч, була якась безлика, позбавлена виразних рис, — щось принижене, розгублене, несміливе проривалося в її обережних рухах, в боязких поглядах, що вона час від часу кидала на чоловіка.

Після того як закусили, а староста вгамував трохи свою цікавість, — скільки отих шкаликів набереться, на пляшку, як переміряти! — як випили ще й за дружину о. Віталія та за світлу пам’ять його померлих батьків, завели мову про переселення.

— Не розумію вас, ніяк не розумію! — мовив осудливо о. Діодорій.

— Що тут незрозумілого? — досадливо запитав о. Віталій. Розмова ця, мабуть, була йому неприємною, він нервово теребив краєчок скатертини, ганяв по схудлих щоках червоні плями. — Що ж тут незрозумілого? Владі потрібне було приміщення, от мене й переселили.

— Саме це й незрозуміло! — з притиском мовив о. Діодорій і повів перед собою широким рукавом, запрошуючи присутніх у свідки. — Ваша поведінка незрозуміла. Одразу ж капітулювати, не боротись, добровільно погодитись…

— А що б ви на моєму місці зробили?

— О, я так не піддався б! Мене голими руками не взяли б!

— А коли б таки виселили?

— Спалив би!.. За димом пустив би, а не віддав би слугам диявола церковного будинку!

— Ну, пробачте мені, це не метод, — розвів руками о. Віталій. — Не забувайте, що громадянська війна давно вже минулася. І нам треба шукати інших шляхів до самозахисту. Інших… — додав він задумливо.

Які ж це шляхи, якщо не секрет? — уїдливо запитав б. Діодорій, але його опонент пропустив увесь заряд сарказму мимо вушей.

— В тім-то біда, Що я не знаю і сам, — сумно зізнався він.

За суперечками минув вечір. Всі були якісь роздратовані, особливо о. Діодорій, що так і присікувався до кожного, намагався впіймати на слові, загнати в кут.

Все не подобалося йому, все заслуговувало якщо не анафеми, то суворого осуду. І розподіл поміщицької землі поміж селянами, а особливо церковної, й комуни — ці осередки зарази, диявольські кубла, що їх давно б уже треба було спопелити, й сільбуди, й запровадження української мови по школах та установах.

— Підкопуються під нашу єдину й неділиму матушку отими національними лопатами, риють їй могилу. Не бачать, осліплі, що тільки в неподільності, в царюванні над малими племенами — сила і велич Росії!..

А, трохи підпивши, почав жалкувати за тим, що не знайшлося твердої руки, яка б суворо й рішуче знищила більшовицьку крамолу:

— Мало було крові! Мало було шибениць!

Тані аж моторошно стало. Незручно почували, мабуть, себе й інші: ховали одне від одного очі.

Врешті, коли о. Діодорій, сплинувши погрозами та прокльонами, трохи вгомонився, іменинник, щоб якось розвеселити гостей, сказав м’яко:

— Послухайте, яка новітня притча сталася зі мною…

Всі з полегшенням повернулись до о. Віталія, наперед вдячні йому за те, що він міняє тему розмови. Тільки о. Діодорій сидів настовбурчено у кутку, як великий розгніваний птах.

— Всі ви знаєте, — почав о. Віталій, погладжуючи свою шовковисту борідку та наперед посміхаючись із того, що мав розказати, — знаєте, що й досі не згасла боротьба між православною та автокефальною церквами. Автокефалісти вперто ведуть свою лінію на розкол, вимагаючи, щоб служба правилася тільки українською мовою, посилаючись навіть на нову національну політику Радянської влади. — Тут о. Віталій на хвилину замовк, а потім знову продовжував: — Ця боротьба зайшла так далеко, що перенеслася й на сім’ї, ділячи батьків та дітей, чоловіків та жінок… Нещодавно у нашому селі упокоївся автокефаліст Данько Бородай, і, звичайно ж, його дружки-самостійники збиралися ховати покійника із своїм попом-вихрестом. Воно так і сталося б, коли б не Данькова жінка Василина, дуже богомільна особа, одна з кращих моїх парафіянок: пішла до сільради, і звідти дали наказ ховати покійника так, як того хоче дружина.