І будуть люди

Таня швидко переодягнула Христину в сухе, погнала на піч у гаряче просо. Спарила молока, дістала меду, подала дівчині, що, потрапивши в тепло, видзвонювала зубами.

— Це… тітонько… холод з мене виходить…

— Ось захворієш, буде тобі холод! — нагримала на неї Таня, сердита не так на дівчину, як на саму себе: треба було таки найняти жінку.

На другий день Христина не злізла з печі. Її лихоманило, боліла голова, сухий кашель струшував тіло.

— І-і-і ти, господи! — бідкався Оксен. — Зляже, що ми робитимем з нею?. Тут тобі он няньку пора, а ще воно боліти надумалось!

Таня мовчки кип’ятила воду — заварювала липовий чай. Коли видерлась із гарячим кухлем на лежанку, дівчина важко відірвала од подушки голову, вдячно глянула на Таню запаленими очима, прошепотіла обкиданими сухою лускою вустами:

— Ви, тітонько, не журіться. Я завтра вже встану.

Але ні завтра, ні позавтра, ні навіть за тиждень Христина не встала. Жар, правда, спав. Її перестала бити пропасниця, та натомість почали боліти вуха, понабрякали залози під підборіддям і боліли так, що не можна було до них доторкнутися. Христина сиділа на печі з неприродно великою, обмотаною теплою вовняною хусткою головою, тиха, як миша, тільки вночі, вві сні, тихенько поскімлювала, хоч і переконувала потім тітоньку, що їй вже легше, що їй уже не болить і ось-ось вона зовсім видужає та й стане до роботи, «бо у вас же, тітонько, уже й руки пообривалися за мною ходити!» Та, незважаючи на всі оті обіцянки, їй з кожним днем ставало все гірше.

Оксен, який більше всього боявся, що Христина, не дай боже, помре в їхній хаті, й тоді не минути біди, не втекти од в’язниці (й досі насиналася йому ота жахна камера, в якій сидів колись із Гайдуком), наполіг на тому, щоб відвезти Христину додому. Аби заспокоїти дружину, пообіцяв завернути по дорозі в Хоролівку та показати дівчину знайомому лікареві.

— А повертатимусь, то й маму заберу.

Таня сама бачила, що з Христиною біда. Правда, краще було б привезти лікаря сюди, щоб не застудити дитину іще більше, але Оксен стояв на своєму:

— Ще взнають, що застудили… Тоді вони з мене й шкуру здеруть!

«Вони» — це комнезаможі, і насамперед — Ганжа.

Вигнувши дугою лискучу шию, Мушка напнулася, зрушила сани. Тонко і жалісно завищали примерзлі полоззя, закутана постать хитнулася, востаннє посвітила на тітоньку заплаканими очима, а на хустці довгенькими вівсяними вусиками вже осіла паморозь, так наче хустка за якусь мить взялась сивизною.

Обхопивши плечі руками, щулячись від холоду, Таня все не йшла до хати: стояла й дивилася, як віддаляється та віддаляється, стає все меншою й меншою закутана дівчина, зникає сіренькою цяточкою в холодній степовій безвісті. А скрадливий вітер-приземок уже повзав біля її ніг, хазяйновито посвистував, пересипаючи сухий сніг, замітав свіжий слід. І не встигне Таня й оглянутись, як він присипле, пригладить, зрівняє, і вже не лишиться нічого, хіба тільки спомин та відчуття самотності, наче її відцуралися і люди, і бог. Відцурались, забули, закинули і навіть гадки не мають шукати той слід, який лишився за нею, коли її віз Оксен в оцей двір. Та й чи є ще той слід?

Таня морозно зіщулює плечі, йде до хати, що нетерпляче чекає на неї, розтуливши темне провалля дверей…

Народила Таня дитину двадцять сьомого лютого — в ніч, коли майже по всій Україні пронеслися небувалі бурани. Можливо, що в цей час, в цю ж саме хвилину родили дітей і інші матері, так же мучились, як і Таня, так же стогнали й жували краєчок подушки, й на мокрому, потерзаному краєчку отому лишалися криваві сліди, тільки здавалося Тані, що мучиться зараз лише вона — одна на весь світ. І коли відпускали спазми, що рвали, викручували, роздирали все тіло, коли Таня могла дихати, а не кричати, то крізь затьмарений морок, що хилитався перед нею, проступали бліді примарні обличчя, якісь тремтливі непевні тіні облич, так наче вона вже була на тому світі і її обступили душі померлих.

А потім настала полегкість — дивовижна якась невагомість: Таня наче вперше набрала в груди чистого повітря, а не отієї пекучої суміші, яку тільки можна хапати широко розтуленим обкусаним ротом. Туман, що хилитався досі перед нею, раптово зник, втягнувся в невидиму темну воронку, так наче хата, сама змучившись до краю, сама накричавшись до охрипіння, щосили видихнула отой туман та й вдихнула свіжого повітря. І Таня знову побачила маму і ще якусь жінку, і в мами було тремтливе, розкисле од сліз обличчя, а жінка, схилившись до її ніг, заклопотано біля чогось возилася, по чомусь поляскувала долонею, аж доки новий, ще ніким і ніколи не чутий крик рознісся по хаті.

«Хто це?» — мало не запитала Таня. Та враз зрозуміла: то плаче її дитина. Ота, що билася в ній з дня у день, з місяця в місяць і тепер відділилась од неї.