І будуть люди

Хто не менш голосно обурюється:

— Гінзбург, заклич його до порядку! Це ж анархія!

А Ганжа, сам того не помічаючи, схвально киває головою. Врешті не витримав, голосно підказав:

— Ти про село скажи! Про село.

— А на селі що ми маємо, братішки? — підхопив морячок. — Хто за проклятого царського режиму був основною постаттю на селі? Куркуль, глитай, павук, туди його в печінку!., А зараз! Зараз хто?.. Може, бідняк, незаможник?.. Ні, знову-таки куркуль! Та до нього, гада повзучого, тепер і не підступись, і не візьми його за жабри, бо він, бачите, хлібом годує нашу пролетарську державу… Та краще з голоду подохнути, аніж жити з отого куркульського хліба!

— А користь яка? — поцікавився Гінзбург.

— Як яка? — повернувся до нього моряк.

— Користь яка буде від того, що ми з голоду вимремо? — так само спокійно повторив своє запитання Гінзбург. — Що від цього виграв світова революція, яку ти, товаришу, так палко обстоюєш?

— Е, ти, братішка, секретар повіткому, давай не той… Ти мене не заведеш на слизьке!

— Ти сам, товаришу, на слизькому стоїш. На панікерстві, на голій лівацькій ультрареволюційній фразі! Товариші, ша, товариші! — підніс руку Гінзбург, бо в залі зчинився справжнісінський шарварок: сусід намагався перекричати сусіда. — Або ми будемо продовжувати конференцію, або давайте розійдемось, якщо не навчились себе поводити!

— А все ж товариш виступив слушно, — не погодився із Гінзбургом Ганжа, коли була оголошена десятихвилинна перерва.

— Що закликав із голоду мерти?

— Ні, це ти даремно… Він, може, трохи погарячкував, а ти й учепився за слово.

— Так в чому ж він мав рацію? — вже нетерпляче Гінзбург.

— Щодо куркулів… Розводимо ми їх, дорога наша партійна владо, наче на виставку для закордону. Панькаємось із ними та й незчуємось, як вони на нас налигача накинуть…

— Ну, так уже й налигач!

— А ти приїдь до нас, подивись та послухай, що біднота говорить, — не здавався Ганжа.

— Що ж, і приїду… Обов’язково приїду. На червоні вечорниці, чи як там у тебе?

— Звідки ти взнав? — вражено запитав Ганжа.

— Одна сорока на хвості принесла, — потішено засміявся Гінзбург.

Вдруге повеселішав Ганжа, коли виступив Ляндер.

Цей черговий промовець непоквапно йшов до трибуни, наче хотів дати всім можливість намилуватися собою. І в Гінзбурга, що проводжав його примруженими очима, помітніше затіпалася права щока.

— Зараз він тобі дасть! — сказав секретарю на вухо Ганжа.

Так, у Ляндера були поважні причини виступити із запереченням деяких положень у доповіді секретаря повіткому («Деяких, зрозумійте мене правильно, товариші комуністи, тільки деяких»). Отих, де товариш Гінзбург піддав критиці очолюваний ним апарат, а разом і його, начальника повітового управління ДПУ. На останньому Ляндер зробив особливий наголос. Не мав сумніву, що присутні зрозуміють, яку установу насмілився критикувати Гінзбург. Не якусь там артіль чи рядовий орган Радянської влади, а святая святих революції, її караючий меч!

Однак Ляндер і не думав гніватися. Ляндер демонструє взірець партійної дисципліни та скромності і сприймає будь-яку критику, якщо вона, звичайно, справедлива. Але якщо критика несправедлива, якщо вона шкодить нашій загальній революційній справі, якщо вона врешті-решт спрямована проти пролетарських принципів, тоді вже пробачте… Тоді він, Ляндер, життям накладе, але ніхто, — чуєте? — ніхто його не зіб’є з революційних позицій!

— А ти конкретніше можеш? — не витримав Гінзбург.

Ляндер може й конкретніше, хоч зовсім не вважає, що досі не говорив конкретно. Ляндер, товариші комуністи, звик завжди різати правду в очі, якою б гіркою та правда не була…

Григорій Гінзбург жив у невеликій кімнаті разом із своїм старим татом. Навпроти, через сіни, в двох більших кімнатах мешкала родина залізничника. Ще в час війни, коли Григорій відсиджував своє у в’язниці, найняв старий Ісаак оту кімнату та в ній вже й діждався сина, що повернувся із громадянської секретарем повіткому.

— О, тепер ваш син таке велике цабе, що до нього вже й не доступишся! — говорили Ісаакові знайомі.— Тепер він уже перевезе вас туди, де колись жив городничий.

Ісаак тільки знизував зніяковіло плечима. Його, що весь вік проходив, згинаючись та вклоняючись, аж лякала запаморочлива синова кар’єра. Легко сказати: секретар повіткому! Найперша людина на весь повіт, вище навіть, аніж колись був поліцмейстер, якого Ісаак у свій час за одне тільки спасибі обшивав із ніг до голови, не беручи за те ні копієчки! Й колишні багатії, для яких ще недавно Ісаак був ніщо, мимо якого вони проходили, ледь киваючи головами на його запобігливі уклони, про якого говорили, презирливо відкопилюючи губи: «А, це той… що у нього син у в’язниці сидить», — всіх оцих багатих та шанованих у минулому людей раптом немов підмінили.

— Ісаак Аронович, як ваше здоров’ячко?

— Що це ви загордилися і не заходите?

— Як там Григорій Ісаакович, дай йому боже здоров’ячка?

— Коли ви переберетеся в дім городничого, то запросіть же на новосілля… Не з порожніми руками, звичайно, прийдемо, не з порожніми…