І будуть люди

— Ляснути?.. А оцього ось не хочеш? — Петро зсукав брудну дулю та й підніс Гриші під самісінького носа. — Я нехристам батога не даю!

— Ге-е, нехрист, нехрист! — застрибали довкола потішені хлопці.

— Я не нехрист! — знітившись, заперечив Гриша.

— А хто ж ти тоді? — запитав Петро. — І батько твій — нехрист, і ти — нехрист…

Гриша ще дужче зблід, затрусився і несподівано для всіх кинувся головою вперед на свого кривдника. Удар був такий сильний, що застуканий зненацька Петро не втримався на ногах, гепнув на землю, а за ним полетів і Гриша. Качалися в пилюці, лупили один одного. І хоч Гриша був удвічі слабший, він не здавався: зінським щеням вчепився в Петра, дряпався, кусався, молотив ногами й руками, не відчуваючи болю від ударів свого супротивника.

Притихлі, вражені сміливістю оцього зайди, стояли довкола хлопці, а нікому не потрібний зараз батіг сиротливо лежав на землі…

Забачивши сина, що нещасною, обшарпаною тінню повернувся із пасовиська додому, Ісаак мало не зомлів:

— Ай-вай!..

Мив над коритом, ойкав стиха над кожним синцем:

— Що б сказала твоя мати-покійниця! Що б вона сказала…

Гриша тільки сопів та мовчав. І як не допитувався Ісаак, так ні про що й не довідався.

Та якщо Гриша проковтнув язика, то розпустили свої язики оті хлопці, що були свідками бойовиська. І на ранок до Ісаака прийшли несподівані гості: похмурий бородатий коваль Арсен Головань приволік свого сина за червонюще насмикане вухо:

— Добрий ранок у хату!

Ісаак зупинив швейну машину, зсунув на лоба окуляри, заблимав перелякано повіками: боже, що іще накоїв його Гриша!

— Ану, зовіть, Ісааку, свого: маю дещо запитати.

«Ага, тільки запитати», — відлягло трохи від серця кравцеві. Висунувся у вікно, закричав, махаючи руками:

— Гришо! Біжи сюди, Гришо!.. Біжи, щось таке дам! — бо синок, спасибі йому, часто не озивався: вдавав, що не чує.

Закеханий, влетів до хати хлопець. Побачивши свого ворога, смикнувся, було, назад, але здоровенна ковалева рука, обтягнена шкірою, в яку навіки в’ївся метал, лягла на худеньке плече, прикувала хлопця до місця.

— Так це ти з моїм побився?

Хлопці мовчали, опустивши набурмосені лоби.

— За що ви?

Хлопці наче оглухли.

— Обзивав він тебе нехристом? — допитувався у Ісаакового сина коваль.

Гриша зиркнув на Петра, що, здавалося, навіки зав’яз вухом у батьковій залізній руці, і в нього в самого защеміли вуха.

— Обзивав чи не обзивав?

— Не обзивав.

— Так за що ж ви побилися?

— Так…

— Так? — аж підскочив Ісаак. — Ви чуєте, вони собі побилися так! Отак зійшлися та й давай дубасити один одного!..

Та — лусь-лусь сина по лобі наперстком…

Так і не добившись правди, коваль попрощався й пішов, випустивши нарешті синове вухо. А за якийсь час, коли Гриша знову вийшов до пастухів на толоку, коваленко перший підійшов до нього:

— Давай миритись.

Гриша, що вже був наставив кулачки, вражено заблимав очима.

— Хочеш, я тобі батіг подарю? Хочеш?..

І вже здіймає з плеча отой казковий батіг і подає його Кравчукові. Хлопці так і застигли з роззявленими ротами. Гриша ж, переборовши нелюдську спокусу, тихо сказав:

— Не треба мені батога. Ти краще не обзивай мене… так…

— Хлопці! — закричав тоді коваленко, повернувшись до пастухів. — Ось хрест святий, хлопці: хто обізве Гришу нехристом, той матиме справу зі мною.

Взявши Гришу за руку, підвів його до багаття, посадив поруч із собою, дістав із ганчірочки перетертий, висушений сонцем кінський кізяк, зів’ялений кленовий листок:

— Хочеш, я тебе курити навчу?..

Згодом Ісаак перебрався із цього села в друге — і як же плакав Гриша за своїм новим другом! Зустрічалися вони рідко: може, раз на рік, двічі, але ні відстань, ні час не розбили отієї в дитинстві започатої дружби. Росли, мужніли якось непомітно, поступово привчались до діла: Гриша, помагаючи татові, освоював ремесло кравця, Петро — коваля.

Ті майбутні професії ще з молодих років відкладалися на хлопцях. Гриша ріс трохи сутулим, кволим, пучки на пальцях ставали як решето: з дев’яти років учив його тато «ганяти голку». Петро ж гнав у широкі, як ковальські міхи, груди, в сталеві бугристі мускули, і пропечена жаром, обсипана вогнистими іскрами, затверділа на долонях шкіра його поволі темнішала, набирала металевого відблиску, так що згодом уже й не розбереш: руку чи шматок відполірованого заліза подає тобі людина!

«Хорошим кравцем буде Гриша, — не раз крадькома милувався сином Ісаак. — От якби тільки поменше читав. А то все книжки та книжки, ні погуляє, ні відпочине, аж жалко дивитись!..»

«Гарний коваль вийде із Петра, їй-богу, гарний! — задоволено покректував старий Арсен, дивлячись, як ухопив синок, ніби граючись, пудовий молотище та й заніс над головою: підставляйте, тату, леміш! — Аби тільки пошвидше дурість із голови вивітрилась…»