І будуть люди

— Я от, батюшко, зайшов по дорозі і до свого двору… А там уже й попелу не лишилося… Комин стояв — і комин люди розібрали, по цеглині розтягли… щоб не пропадало добро… Як став я, як глянув, як здавило мене за серце — отоді й зрозумів, од чого вовки до місяця виють! То як воно, батюшко: може, мені не легше вашого ждати? Може, я ночі не сплю — так руки горять за гвинтівкою та за шаблюкою?.. З кожної спини по цеглині вирізати, з живих кирпичиків новий комин іскласти!.. — аж задихався Микола.

— Дурні ми були, боже, які дурні! — бідкався о. Діодорій згодом, коли Гайдученко, поївши, куняв за столом.

Видно, таки добре ухоркався: кліпав на світло червоними, круглими, як у птаха, очима, прикладав долоню до рота, щоб пригасити зівоту. Але о. Діодорій мусив висловити те, що накипіло на серці.

— Осліпив нас господь бог за тяжкі наші гріхи та й штовхнув воювати із німцями. Кричали, що німець нам ворог, перли на нього, як скажені. А він, ворог наш найлютіший, був у нас за спиною! Тільки й ждав тієї хвилини, щоб вчепитись у горлянку!.. Не воювати — миритися з кайзером треба було, а то й запросити до себе… Як колись предки наші ішли на поклін до варягів: прийдіте до нас і княжіте над нами! Хай би прийшли, хай би княжили, аби тільки не давали голоті, оцим усім нехристам, волі…

— Нічого, ще прийдуть.

— Дай боже, дай боже! — осінив себе хрестом о. Діодорій. Іще хотів щось сказати, та Микола, вкрай розморений сном, вже не криючись, потягнувся, аж кісточки затріщали, попросив:

— Чи не можна б трохи спочити: голова обертом йде!

Послали гостеві на горищі, біля слухового вікна. Матушка потягла була перину в невелику потаємну кімнатку, що містилася за спальнею, — отакий собі закапелок, без вікон, без дверей, завішений килимом, не відразу й знайдеш, — але Микола цього разу не погодився там проживати: ночі вже теплі, а на горищі — безпечніше. В разі чого, видерся через слухове вікно на дах, зіскочив у сад — шукай вітра в полі!

Іще одне мав на думці Микола. Але хіба можна про це зізнатися батюшці! Він тільки так, наче знічев’я, спитав:

— Ви зараз удвох живете?

— Чого ж, і Віронька з нами, — озвалася матушка. — Небійсь, уже і забули?

— Був час пам’ятати! — буркнув о. Діодорій.

— Чого ж, пам’ятаю… Як прокинеться, привітайте од мене.

Та й подерся на горище по риплячій драбині. Що ж, рипить — хай рипить, для Миколи це навіть краще: ніхто не здереться тихцем, не заскочить зненацька… А може, й не краще? Може, треба було б, аби вона не скрипнула жодним щабельцем, коли на неї стане інша, не Миколина, ніжка?

І Микола не спить та й не спить, пригадуючи хрумке тіло молодої попівни. Як обіймав, як притискав у темних сінях, користуючись тим, що батюшка пішов правити службу до церкви, а матушка порається на кухні, готуючи обід! Попадя все робила, жаліючи доньку, — молоде, мале, хай потішиться на батьківських харчах, за материною спиною, хай поніжиться, доки не зав’язала собі світу заміжжям. А «мале», розморене довгими дівочими ночами, коли не знаєш, куди подіти налите яблуком тіло, коли метаєшся гарячою головою по холодній подушці і щосили притискаєш зібгану ковдру до твердих, наче набубнявілі бруньки, грудей; знудьговане кількарічним чеканням чогось незвіданого, підігріте численними романами, «мале» вже й не пручалося, потрапляючи у гріховні обійми Гайдученка: змикало світленькі очиці, розтуляло дзьобиком ротика, цьомкало в жадібні, нетерплячі парубочі вуста.

Сіни тільки зітхали, похитуючи невиразним темним обличчям на нерозважливість попівської дочки; пам’ятали ж її ще дитиною, отаким іще пуцьвірінком із тоненькою кіскою, що лопотіло пухкими ноженятами, вибігаючи з хати. І не стид, і не сором: ще не встигло убитися в пір’я, а вже, бач, знайшло собі півника! І коли? Під час божої служби, під церковнії дзвони, коли їхній татуньо проголошує з амвона святії слова! Та воно мало вважало на те: правило свою службу, набагато солодшу од татової, і, затиснене в найтемніший куточок, вимовляло зовсім інші слова.

— Прийдеш?

— Тато ж побачить!

— А біс би побрав твого тата!

— Не лайся — гріх.

— А отак мучити мене — то не гріх?

— Хто ж тебе мучить? — наївно округляло очиці.

Врешті здалося:

— Почекай трохи. Ось тато і мама поїдуть у гості…

— Вони ж і тебе із собою заберуть!

— А я захворію…

Пригадуючи той день, коли батюшка й матушка вирушали в гості у сусіднє село, Микола аж посміхається: як воно, оте невинне дитя, зуміло прикинутись хворим! Як тулило долоньку до свого чистого лобика, як покахикувало, торкаючись горла рукою! Аж матушка, занепокоєна, стривожена, почала вмовляти чоловіка залишитись удома. Але Віронька, як добра дитина, не хотіла стати татові-мамі на заваді. Хай вони собі їдуть, не вболівають за нею; вона трохи полежить, поп’є липового цвіту, трохи зігріється — і все як рукою ізніме! А від думки, що з-за неї вони не поїхали в гості, їй буде ще гірше…