— Що, може, приходили? — пошепки запитав він, впиваючись поглядом в о. Діодорія.
— Та поки що бог милував, — так само тихо відповів о. Діодорій. — А в сусідньому селі минулого тижня взяли отця Миколая…
— Він зна що про мене? — стривожено перебив Микола.
— Я з ним не встиг поговорити.
— Значить, не знає?
— Та кажу ж, не встиг!
— Ну, то ваше щастя, що не встигли! А то б уже і за вами прийшли… — І по хвилинній паузі, вже іншим, байдужішим тоном: — За віщо ж його посадили?
— Наче дізналися, що син у білій армії був…
— Ну, про вашого не взнають, — заспокоїв його Гайдук.
— Дай боже… дай боже… — захрестився о. Діодорій.
Помітив пом’ятий, запилений одяг молодого Гайдученка, чоботи, поруділі від пилюги, і туго набехканий мішок, що відтягував плечі, заметушився, запрошуючи сідати.
— Всю ніч ішов, притомився, — признався Микола, з полегкістю вивільняючись од мішка. Поворушив онімілими плечима, провів долонею по неголеному, немовби покритому сірою плівкою обличчю, охриплим голосом попросив: — Мені б умитися…
Доки вмивався, хлюпочучи водою та відпирскуючись, як зморений кінь, отець Діодорій пішов будити матушку: треба ж нагодувати гостя з дороги!
— Га?.. Хто?.. — все не могла вигребтись, матушка із міцного передранкового сну, що кублився на широкому ліжкові поміж ковдрами, перинами та подушками. — Який гість?
— Та той же, від Льоні,— сердито сичав о. Діодорій, торсаючи матушку за драглисте плече. — Ти встанеш сьогодні чи ні?!
Зачувши про сина, матушка схопилася з ліжка. Вона так і побігла б до Гайдученка — простоволоса, в самій сорочці, аби не чоловік.
— Хоч накинь щось на себе… Та кучми підбери! Не бійсь, не втече! — І важко почовгав назад, у світлицю.
Микола сидів край столу з мокрим, прилизаним волоссям, з темними плямами на комірі (видно, хлюпав аж на шию), вже начеб не такий зморений. Діодорій примостився поруч, посмикав ріденьку борідку, з погано прихованим неспокоєм запитав:
— Як же там Леонід?
— Живе, батюшко, — паном. Дай бог кожному таке життя!
— Паном… — потішено повторив о. Діодорій, і завжди суворі очі його на якусь мить втратили гострий свій полиск, а обличчя якось аж пом’якшало, наче відтануло, і навіть сухі, міцно стулені губи не здавались уже такими закам’янілими. — Матушко, ти чуєш? — звернувся він до дружини, що як ввійшла, як припала до одвірка, так і не могла одірватись: затрусилася тілом, затремтіла обличчям, і вже перші сльозини покотилися по щоках до скорботно розтуленого рота. — Чуєш, матушко, наш Льоня там паном живе!
— Господи… господи… — схлипувала матушка, доки о. Діодорій не нагримав на неї:
— Ну, годі тобі!.. Не гріши перед богом! Радіти треба, а не плакати!
Звівшись, урочистим хрестом осінив себе перед образом спасителя, що висів над лампадою, закутий у золото:
— Спасибі тобі, що не одвернувся од нашого сина!.. — І вже до матушки: — Дивись: нікому ні слова!.. Приготуй поїсти.
І поки матушка, все ще схлипуючи, торохкотіла посудом, лаштуючи на стіл, доки розпалювала в печі та підігрівала вчорашню печеню, отець Діодорій нетерпляче допитувався, чи довго іще ждать визволителів. Бо немає вже духу, несила більше терпіти! Каламутною хвилею котиться поругання віри Христової: скидаються святі хрести й дзвони, руйнуються церкви. Там, де нещодавно були святі олтарі, де висіли ікони, комсомолія розвішує свої безбожницькі гасла, горлає богопротивні пісні, показує богохульські вистави…
Отець Діодорій вже не може всидіти. Бігає по світлиці, роздмухує на худющих щоках червоні плями, розмахує руками:
— Содом і Гоморра на нашій землі! Содом і Гоморра!.. Де ж той святий меч, що поразить оцю п’ятиконечну гідру, спопелить її вщент, щоб на крові й попелі проросли свіжі паростки віри? Чого вони там ждуть, чого зволікають?.. Чи хочуть діждатися, щоб од нас не лишилося й сліду?..
Нависнув над Гайдученком невмолимим та грізним знаком питання, чекаючи відповіді. Дихав часто і важко, пік нещадно вимогливим поглядом.
Микола відповідав так, як його вчили. Посилався на складність міжнародного стану, на внутрішні ускладнення в тій країні, з якої прийшов…
— А, що вони можуть! — зневажливо перебив його о. Діодорій та й знову почав ходити по кімнаті, сердито і збуджено розмахуючи руками: — Сеймики, ляхи… Та вони зроду-віку самі собі не могли дати ради, а ми од них щось сподіваємось! Англія… Франція… От де наша надія! Лорд Керзон — от де наш месія!..
— Буде і Англія, буде і Франція, — намагався заспокоїти його Микола. — Весь світ збирається в новий хрестовий похід…
— Коли ж? Коли?.. — аж тіпала о. Діодорія лиха нетерплячка.
— То вже, батюшко, мені невідомо. Знаю тільки одне: не так довго ждати… Погуляємо, поточим вражої крові…
Микола враз спохмурнів, нахилив велику, з крутим вовчим лобом голову, тремтячою долонею розгладив складку на коліні: