І будуть люди

Зате Протасій старався за всіх: заганяв свого щупа з таким заповзяттям, наче збирався наскрізь землю проткнути, нанизати, як яблуко, та й понести з собою.

Володька ж ганяв, як навіжений. Аж упрів, аж захекався, однак все не збавляв запалу: видать, вирішив трупом лягти, а таки докопатися до хліба куркульського. А за ним пришитою тінню — Іван. Не спускав очей, ворушить у кишенях свинцевими кулаками.

— Ти чого за мною ходиш? — запитав суворо Володька.

— Вподобав, то й ходю, — вишкірив у недобрій посмішці міцні дідівські зуби Іван. — А що, вже й ходити не можна?

— За мною — не можна!

— Ой-ой-ой, яка цяця!

Володька спалахнув, стиснув щосили щуп, але повернувся, пішов у клуню. Іван — слідом.

Велика клуня вся пронизана сонячними гострими списами. Колись тут качалися біля віялки Оксен і Василь, дерли один на одному сорочки, мало не гризлися зубами. Тепер же, на тому самому місці, Володька й Іван. З такою ж палючою ненавистю, що не погасне, доки й житимуть.

— І тут будеш шукати? — питає глузливо Іван: він явно провокує Володьку на сутичку.

— Тебе не питатиму! — відповіда сердито Володька і опускає щуп, пробує загнати у землю.

— А ти дужче нажми! — вже відверто насміхається Іван. — Видать, мало каші поїв… Чи Маруська ухоркала?

Володька мовчить. Щосили зціплює зуби й мовчить. Не діждеться куркульський синок від нього жодного слова. Забагато честі. Ходить по клуні, колупає тверду вбиту землю, шукає, де м’якше. І всім тілом відчуває Іванову присутність.

Попробував у одному кутку, перейшов у другий, ткнув щупом, і тут його наче хто в груди штовхнув: оглянься! Повернув голову — за кілька кроків од нього Іван: хижо подався вперед, стискаючи в правій руці важку занозу. Володька впустив щуп та до кобури.

Стояли якийсь час мовчки, дихали часто, стерегли один одного очима. Потім на Йвановім лиці з’явилася кривенька посмішечка. Він розслабив тіло, з награною недбалістю погрався занозою, відкинув її геть, повернувся й пішов. Аж тоді засунув Володя до кобури пістолет.

Комісія ота так би й пішла, з’ївши облизня, якби не Протасій, а вірніше, нечиста сила, що попхала його в отой хлів. Нормальна людина колупала б долівку, а Протасій попер щупа в небо: встромив у дашок і буравив, поки й протаскав навскрізь. А висмикнув — золотою цівкою полилася пшениця.

Вийшов із хліва, несучи перед собою повну пригорщу зерна, дурнувато всміхався:

— Пшениця…

— Де знайшли? — кинувся до нього Володька.

— А он тамечки! Так і дзюрчить…

Світ поплив у Оксенових очах. Замиготіли тюремні грати, в обличчя війнуло в’язничною сирістю. Вже не усвідомлюючи, що робить, упав на коліна, поповз до Володьки, приминаючи спориш:

— Синочку, рідний, прости! Нечистий спокусив!..

Обертався до дядьків, простягав, благаючи, руки:

— Людоньки добрі, змилосердіться! Все відвезу, все… залиште тільки душу на покаяння!..

Протасій, вражений, розтулив долоні — зерно так і посипалося на землю. Нешерет закліпав-закліпав очима: сам от-от заплаче. А Володька дзвінким од ненависті голосом:

— Пізно, дядьку, каятись почали! Раніше треба було!..

Іван перший отямився. Підхопив зламаного батька під пахви.

— Тату, встаньте! Чуєте, встаньте!.. Кому кланяєтесь?..

І той синів окрик врешті приводить до тями Оксена.

Зводиться, обтрушує коліна, довго обтрушує, аби не зустрітися поглядом із людьми, із синами, що стали свідками його ганьби. Потім іде в хату: згорблений, посивілий, байдужий до всього. У відчинене вікно чутно було сердитий голос Івана, що лаявся з Володькою, — не хотів давати під зерно ані воза, ані Мушки, — несміливий голосок Нешерета, який пробував їх помирити; згодом нерозбірливий гомін всіх разом і одноманітний, настирливий гавкіт собаки.

Згодом гомін вщух. Пролунав лише лютий вигук Івана: «Но, будь ти проклята!» Заторохтіли колеса — Оксен навіть не повернувся до вікна.

Зайшов до хати Альошка. Постояв несміливо біля дверей, тихенько сказав:

— А Іван повіз хліб у село, — і подивився на тата так, немов питав, що ж далі робити.

Оксен — ні слова у відповідь.

Повернувся Іван. Кричав на Мушку, розпрягаючи, бив її в морду, зганяючи злість. Оксен сидів, мов чужий. І коли Йван усунувся в хату, пожбурив сердито на лаву картуз, Оксен і не глянув на нього. Навіть тоді, як Іван, не витримавши, кинув докірливо батькові:

— Казав же: закопаємо в полі. Хай би спробували все перерити. Так не послухались…

Вечеряли мовчки, і більше вечеря та скидалася на поминки: не розвеселила навіть Марта, що прибігла, як тільки почула, що в Івасют знайшли хліб.

— Та не журіться, дядьку Оксене, якось перемелеться. Світ же не без добрих людей!

Оксен кивав головою, а перед очима лихою маною, чортячою примарою випливало вузьке загратоване під самісінькою стелею вікно і шматочок вилинялого неба у нього.

Другого дня, якраз перед обідом, прибіг виконавець.

— Зараз же йдіть до сільради!

«Ось воно!» — здригнувся Оксен. Звів вистраждані, аж помертвілі, очі на виконавця:

— Передай: зараз прийду.