І будуть люди

Виконавець пішов, а Оксен став збиратися: не в сільраду — в тюрму. Поголився, надів чисту білизну, поклав у торбу шмат сала, хлібину, попрощався з синами. Вийшов у двір, якийсь уже аж не від світу цього, опустився на коліна, поцілував густий прохолодний спориш. І вже потім пішов із двору, все оглядався на хутір, бо не знав, коли його доведеться знову побачити.

Під сільрадою сиділи якісь незнайомі дядьки: хто підобідував, хто куняв, пригрітий осіннім сонечком. Біля них — міліціонер у довгій, до п’ят, шинелі, з наганом і шаблюкою при боці; вішав шаньку з вівсом коневі на морду. Тамуючи в животі неприємний холодок, Оксен зняв шапку, поштиво вклонився міліціонерові та бічком-бічком прошмигнув мимо нього в сільраду.

Ганжа сидів за столом, щось саме писав. Скрипів поржавілим пером, тикав раз по раз в чорнильницю. Часом замість чорнила виуджував якесь клоччя, тоді сердито махав ручкою, гукав:

— Діду, скільки я вам казав: доливайте чорнила!

В двері просувалася бородата голова діда Хлипавки, винувато моргала старечими вицвілими очима:

— Дак я ж доливаю, а воно усихаєть. Ніяк, Васильку, не докумекаю: чи то чорнило таке, чи то чорнильниця така… Мать, що чорнило. Воно хоть і городське, а бузинове таки лучче…

Василь досадливо махав на діда рукою: не заважайте, мовляв! І знову скрипів пером.

— Здрастуйте! — зняв шапку Оксен. — Кликали?

Ганжа звів голову, подивився на Оксена. І не було в тім погляді звичної, роками роз’ятрюваної ненависті, була тільки байдужість. Так наче Оксен уже вмер, перетворився у прах, у ніщо, і Ганжа встиг викреслити його і з серця, і з пам’яті.

— Кликав, — сказав сухим, офіційним тоном. Помітив торбину, недобре всміхнувся: — А ти, я бачу, догадливий. Сідай посидь, поки допишу…

— Спасибі! — дякує ображено Оксен. — Я вже, Василю, постою… У тюрмі вже насиджуся…

А в голові — несмілива думочка: ану ж, заперечить! Здивується, вигукне: «Що ти таке мелеш, Оксене? Яка тюрма?..»

— Що ж, тобі видніше, — вбиває останню надію Ганжа. — Хоч у ногах, як кажуть, правди немає.

І знову рип-рип пером. Маленьке перо, зламати його — раз плюнути, а дивись, яку страшну владу над людиною має! І Оксен, як заворожений, стежить за ним, боїться й дихнути, тільки облизує пересохлі губи.

Ось Ганжа скінчив писати. Поклав ручку, прочитав, морщачи лоба. Дістав із столу печатку, хукнув, притиснув до списаного аркуша паперу, гукнув:

— Діду, покличте міліціонера!

Пригинаючи голову, зайшов міліціонер.

— Оце вам, товаришу, папери. Можете брати.

Міліціонер непоспіхом переглянув написане, дістав із-за борта шинелі великий пузатий конверт, акуратно вклав туди папери, заховав назад, аж тоді глянув на Оксена, звівши рудуваті рідкенькі брови на всіяному ластовинням лобі:

— Один?

— Хватить тобі й одного, — посміхнувся скупо Ганжа.

…До вечора набрав міліціонер ще два десятки твердоздатників. З незвички дядьки ламали колону, збивались в тісний овечий гурт, сунули, наступаючи один одному на п’яти, і міліціонер аж охрип від лайки.

Ночували в селі: до району не встигли добратися. Сільрада виділила клуню — міліціонер стояв при широких дверях, пропускав по одному, голосно рахуючи.

Оксен ішов останнім, і міліціонер зупинив його, строго запитав:

— Фамілія?

— Івасюта.

— Так от, Івасюто: назначаю тебе старшим. Пильнуй, щоб був мені порядок і все таке проче. І щоб ніхто не втік — головою за кожного відповідаєш! Зрозумів?

— Зрозумів, — ледь видушив із себе Оксен, приголомшений новою напастю.

Для заохочення чи, може, в знак схвалення міліціонер легенько штовхнув Оксена в спину, і той опинився у клуні. Позаду завищали двері, загуркотів засув, густа темрява наповнила клуню. І в тій темряві шамотіли, як миші, дядьки, вмощуючись на ніч, розв’язуючи торби, пошепки молячись і так же пошепки лаючись.

— Господи, Сусе Христе, помилуй мя, грішного…

— Та куди ж ви на голову лізете!

— А не клади на дорозі.

— Миколо, де ви солому взяли?

— Отамечки у кутку.

— Хоть би вже скоріше судили. А то ганяють, ганяють…

— Не спішіть — ще насидитесь.

— Людоньки добрі, не знаходили моєї торби? — чийсь розпачливий голос.

— А де ви її поклали?

— Та ось тутечки! Поки сходив за соломою…

— А що в ній було?

— Ось тут поклав і немає… Господоньку, що ж я без неї робитиму?

— Осьдечки чиясь торба! — з протилежного кінця клуні.

Той, що питав торби, затупотів чоботищами на голос, перечепився, полетів на долівку. А вслід йому розлючена лайка:

— А щоб тебе трясця взяла! І що воно за люди собачі: то одна розтелепа на голову залізла, а теперечки оцей антихрист чоботом у груди заїхав… Щоб ти повісився разом із торбою!

— О-хо-хо-хо-хо! Сердяться, лаються — нечистого потішають… Молитися треба, молитись!

— Молись не молись, все одно од тюрми не одмолишся…