І будуть люди

Кинув трубку, помовчав, гасячи гнів, потім глянув на Ольгу. І у великих, мудрих і добрих очах Григорія Гінзбурга золотим розсипом заіскрився теплий смішок.

— Ну, от… В яку ще історію ти мене вплутаєш?

— Більше ні в яку, — розсміялася Ольга, тиснучи на прощання Гінзбургові руку. — Будеш у наших краях, заїжджай. Бо щось ти зазнався, став одриватися од нас, рядових.

Із завідуючим районною освітою більше не бачилась: перестріла її у приймальні секретарка, ображено сказала:

— Ось вам наказ. Розпишіться.

Ольга, посміхаючись краєчком вуст, старанно розписалася, взяла наказ, пішла геть: їй наплювати, сердяться на неї чи ні! Головне, що добилась свого.

Воювала ж вона за Таню не тільки тому, що жаліла її, а й тому, що у школі, якою вона завідувала, і справді бракувало учителів.

Та хіба тільки в неї! Тисячі, мільйони дітей, повісивши через плече торбинки, вирушали до школи. І коли б злетіти в той ранній час високо вгору, так високо, щоб охопити зором всю Україну, можна було б побачити, як майже з кожної хати, з кожного двору виходить малеча та зливається краплина до краплини в рухливі струмочки. Можна побачити, як стікаються оті струмочки до шкіл — і ясніють потім допитливі озерця дитячих очей, і шелестять сторінки букварів та зошитів, скриплять неподатливі пера, сопуть від натуги Васильки та Ганнусі, незвичними зубами гризучи «граніт науки». Такий міцний, такий неподатливий, що аж піт проймає, аж призводить до отієї події, після якої такий же маленький сусіда на запитання вчительки: «Скільки буде — два додати три?» — підніма високо вгору руку свою та й голосно скаже: «Маріє Остапівно, а Василько повітря зіпсував!..» — «І неправда, і не зіпсував!» — заллється червоною фарбою Василько. І мудра Марія Остапівна, звичайно, повірить йому, а не добровільному донощикові, бо по власному дитинстві знає, який нелегкий хліб — наука.

Минає день, залягає вечір — не порожніють шкільні подвір’я: до пізньої ночі сяють вікнами школи, доноситься бджолиний гул голосів, зосереджений шелест сторінок. За партами, ледь протиснувшись, зігнувшись удвоє, сидять уже не Васильки та Ганнусі, а їхні батьки, старші брати й сестри, потіють не менше, аніж малі над «Букварем». Бо міцний той граніт, ой, міцний! І якщо не піднімає хто руки, то тільки тому, що немає в цих учнів святої безпосередності дитинства. І так же походжає перед ними Марія Остапівна, тільки в неї уже натомлений голос, і шумить у голові, і щемлять натруджені очі.

А потім, коли всі розійдуться, коли в порожньому класі дріматимуть парти, і дошка, й розбухла од крейди ганчірка, і карти по стінах, коли навіть намальований Дарвін заплющить очі, одне вікно ще довго світитиме в темряву: Марія Остапівна, потираючи скроні, щоб відігнати дрімоту, готуватиметься до наступних уроків, перевірятиме учнівські зошити.

Сяють та й сяють учительські вогники по всій Україні — з вечора у вечір, з ночі у ніч. І чим більше їх буде, тим світліше ставатиме на землі, тим менше темряви лишатиметься в душах людей, а більшатиме світла, добра, любові до рідного краю. До його давнини, що переплітається із сьогочасністю. До простих, працьовитих, мудрих душею і щирих серцем людей. До його співучої, неповторної мови…

Тож товаришка Ольга воювала не тільки за Таню, а насамперед за отих всіх дітей, які все ще не охоплені школою. Заїхавши за Танею, вона не сказала, якою ціною їй дався наказ про призначення Світличної учителькою. Дала лише його прочитати і, спостерігаючи, як зарожевіли в Тані щоки, весело наказала:

— Ану, збирайтеся!

Таня вдячно блиснула очима на Ольгу:

— Можна, хай він поки що побуде у мене?..

І коли Ольга кивнула ствердно головою, Таня обережно склала той аркуш паперу, заховала в нагрудну кишеню жакета.

Перед тим як вийти з хати, посідали, постерегли сумом підсинену тишу. Таня дивилася на маму, а та не зводила очей з онука. Притискала Андрійка до себе, не відпускала й тоді, як вийшли надвір: вела онука за руку, наказувала:

— Ти ж як будеш навідуватись, то й Андрійка бери… Та одягай його потепліше, а то застудиться…

І вже коли посідали на бричку:

— Почекайте!

Почимчикувала до хати, швидко повернулася, простягнула онукові шматочок цукру: десь, видно, дістала із сховів, із старечих нужденних запасів, бо грудочка та не світилася рафінованою білизною, не відливала стерильною синявою, а була потьмяніла, пожовкла, обсмоктана часом.

— На, дитино, поласуй у дорозі…

Стояла печальним, у землю вкопаним стовпчиком, і Таня за сльозами не бачила, чи мама хоч відповідає на її прощальні помахи рук.

Може, тому таким непривітним видався Тані розлогий переораний степ, помережаний то чорними смугами зябу, то зеленими — озимини, а подекуди й поруділими стернями. Може, тому так голо, так порожньо було під безбарвним розплюсненим небом, вистудженим холодними осінніми вітрами, під натомленим сонцем, що світило неохоче і скупо.

Позникало, відлетіло у вирій веселе птаство, тільки чорне гайвороння снувало ріллею, злітало ошматтями сажі, каркало так, наче лаялось.