І будуть люди

Палажка ковтала зачерствілий хліб, намагалася не дивитися на сало.

Ось хазяїн глипнув на дорогу, побачив людей, наказав:

— Як будуть питати, чого без сала, скажи, що не їси.

— Хліб та сіль, Хвилимоне! — підійшли до воза дядьки.

— Дякую.

— А чого це твоя наймичка хліб один їсть?

Палажка опустила голову, перестала жувати.

— Та ото ж таке дурне, що не їсть! Давав, а воно не бере! Видать, що в них зроду-віку сало не їли…

— Еге, отакечки і сказав, — стверджує Данилівна. — Зроду-віку не їла… А де б же я його, чоловіче добрий, їла, коли по чужих людях змалку росла?..

Набачилася Палажка у наймах всього. Була і бита не раз, і голодна, дошкуляв їй і холод. Та найбільше дісталося їй уже в інших хазяїнів, що виїжджали щороку на плавні: жати на продаж очерет.

В Палазі тіло — своє, а одежина — хазяйська. То хазяйка й наказує:

— Підтикай, Палажко, сорочку повище, а то за один раз подереш… Підтикай, підтикай, дивитись тут нікому!.. Та гляди серпа не загуби!.. Ну, з богом!..

І лізе Палажка в болото, в густі очеретяні хащі, задираючи повище сорочку, щоб, не дай боже, не подерти об гострі, як бритва, зрізані вже очеретини, об зазубрені, наче у пилки, листки осоки. Вилазить потім з болота вся у крові, так наче від стегна до п’ят шкіру із неї іздерли. Зате сорочка цілісінька — ніде ані дірочки.

— Нічого, до весілля загоїться! — втішає Палажку хазяйка.

В шістнадцять років вона вийшла заміж. І хоч батько Миколин плакався, підпивши на весіллі («Я ж думав, що в мій двір кіньми в’їдуть, а воно пішки прийшло!»), хоч і запитували єхидно Миколину матір сусідки, чи багатий посаг узяли за молодою, однак Палажка не каялась у тому, що в перший же вечір, коли Микола провів її із вулиці, поцілував та запитав: «Підеш?» — вона не маніжилась, не набивала собі ціни, а відразу ж сказала: «Піду».

Не каявся і Микола. Бо нащо уже він був лютий до праці, але ніколи не доводилося підганяти молоду свою жіночку, а скоріше притримувати, щоб дурне не підірвалося.

— Цьому Миколі сам чорт дитину колише! — гомоніли поміж собою дядьки. — За таку жінку ще доплачувать треба, не те що посаг вимагати!

А молодиці казали, що в Палажки легка рука: ото уже як вродилось із легкою рукою, то й із попелу пасок напече!

На чийому боці була правда, невідомо, тільки й справді у Миколи та Палажки кури неслися, немов хотіли догодити хазяйці, корова давала найбільше у всьому селі молока, та такого, що ложку постав — не впаде.

Якось в Івана опоросилася свиня. Поросята як поросята — рожеві, веселі, ссуть, аж захлинаються, лише одне таке нікудишнє, таке згорблене й синюшне, що Іван узяв його за хвоста, аби викинути на гнойовисько.

Ото саме тоді, коли він виносив із сажа вниз головою порося, і нагодилась Палажка.

— Куди ти його, Іване?

— Віднесу на вгород та посаджу: мо’, свиня добра виросте!

— Дай краще мені.

— Тобі що, покійник потрібен у хату?

— А може, і вихожу…

— Та бери, я ще й спасибі скажу! Хоч труну не треба буде збивати та на батюшку розорятись…

Палажка ухопила синюшника, притулила до грудей, понесла додому. За кілька днів Микола, зустрівши брата, сердито пообіцяв:

— Я тобі, брате, цього повік не забуду!

— Тю на тебе! — витріщився Іван. — Сказився, чи що?

— Сказився б і ти! Ось я твоїй жінці не порося — бичка коростявого підкину. Як покладе його на ніч коло себе, так подивлюся, що ти мені скажеш!

Іван, розкумекавши, в чому річ, аж точився од реготу. Гукав услід розгніваному братові:

— Стережися, Миколо, бо як підросте, то вона тебе — в саж, а його — за господаря!

А за три місяці якось Палажка показала Іванові чистого, рожевого, веселого кабанчика, що йому можна було б сміливо і всі шість місяців дати. Іван тільки потилицю чухав. А коли прийшов додому, накинувся на жінку:

— Ти тільки дітей умієш плодити, а щоб по хазяйству, то на тобі й чортяка не в’їде!

— А що там таке?

— А таке, що у людей свині як свині, а наші рисаки рисаками: хоч до армії одсилай!

Вміла Данилівна хазяйнувати, вміла й чистоту довкола наводити. Вибілить, вишарує, — стіни аж світяться. І всередині, й зовні. Ще й підпереже попри самій землі червоною охрою. Посуд увесь аж горить: кожен чавунець та сковороду до дірки протре, аби блищало. Ота любов до чистоти мало не завела Данилівну у велику халепу.

Сталося це вже під час громадянської. Чоловік іще десь воював — надсилав коротенькі листи, що живий-здоровий, та все нагадував, щоб не взівала землю, коли наділятимуть. Данилівна слухала, витирала сльози, тягнула хазяйство за обох.

Якось у селі зупинилася частина червоних козаків — п’ятеро стало на постій до Данилівни. Худющі, наморені, їдять, а очі аж злипаються. А молоді ж, молоді: ну, може, років на два старші од її Василька! Правда, той, що в них за командира, трохи старший, та й не нашого, видать, роду, бо ніс крючком, брови шнурком і очі чорні, так і горять.