І будуть люди

— Матвію, дай я тебе, занудо, поцілую! Ум… ум… Ех, дарувать так дарувать: забирай і синів разом із моєю Хведорою! Не хочеш?.. Синів моїх не хочеш?.. Ну й дурень… Тоді поїхали до молодиці… Є молодиця — сам до неї пішов би, так Хведора не пустить! Забирай вареники, які лишилися, бо в неї, мо’, закуски нема…

Вигрібали вареники розчепіреними п’ятірнями, набивали ними кишені.

— Отого хапай-но, Матвію! Отого, пузатішого!.. Іч, як вимазався в олію!..

Потім Іван згадав, що в коморі повне решето сирих яєць. Виніс, похитуючись, поставив на стіл:

— Греби, поки жінка не побачила!

Курячі яйця теж помандрували до кишень.

— Набрав? А теперечки поїхали…

Наказав синам нікуди не рипатися, підхопив недопиту сулію та й двигонув із гостем надвір.

— Ех, пить будем та гулять будем!..

Та пили… Та гуляли…

Повернувся Іван од Марти Лисючки вже один. Хто-зна, чи й знайшов би дорогу додому, та кобила, спасибі їй, сама привезла. Їхав Іван голічерева, задравши ноги. І якщо хто стрічався, то бачив тільки руді чоботи, задерті до неба, та чув голосне хропіння і булькання, мовби лежав там не Йван, а сулія із горілкою.

Матвій же доночував у Марти.

Прокинувся ще затемна. Довго кліпав очима — ніяк не міг розшелепати, де він, що з ним і чому лежить на лаві зодягнений під якимось кожухом. А тут іще голова — хоч стягуй її обручами, а тут іще в роті — наче сто солдатів онучі сушили. А до боків щось поналипало таке, що страшно й подумати.

Поліз до кишені — обмер. Сіпнувся до другої — те саме! Аж тоді пригадав і вареники, і яйця, які так і не витяг із кишені. Та й прокляв нищечком друга: «Щоб же ти, Іване, був такий здоровий! Як же теперечки встану та вийду із хати?» Бо Марта уже не спить — порається біля печі.

Помітила, що гість прокинувся, підійшла до нього:

— Скидай штани і пінжак!

— ?..

— Скидай, скидай, буду прати! І спіднє скидай. Іч, до чого додумалися: крашанки у кишенях носити!

Отак і залишився Матвій у Марти Лисючки. Приймак не приймак, чоловік не чоловік, а щось таки на нього схоже, хоч і не ходили під вінець. Чимось сподобався, припав до душі, за дві гарячі ночі вибив із Мартиного серця і Ганжу, й парубків та й оселився надійно у ньому. І не зводила Марта із свого Матвія закоханого погляду, і йшла селом, як після ясної купелі, хвалилася жінкам:

— А що хазяїн, а що любить дітей… Вони так і липнуть до нього.

А Матвій шпарко заходився біля хазяйства. Полагодив пліт, навісив нові ворота, пофарбував охрою, і вони ще здалеку вабили око веселим кольором…

Впорався на подвір’ї — зайшов до комори. Засунув у зерно руку — чи не перегрілося? — намацав мішки.

— А це що?

Марта не втаїла нічого: чоловік же, можна вважати.

І спохмурнів одразу Матвій — гострим поблиском зблиснули очі. Мовчки став розгрібати зерно, витягувати чували.

— Матвієчку, навіщо?

Не відповів. Ухопив пузатий чувал за гузир, зло вискаливши зуби, рвонув догори, висадив із закрома.

— Ану, піддай!

Та й поніс із комори на воза.

Отоді й зрозуміла Марта, що затіяв Матвій. Їй би закричати, кинутися слідом, вчепитись у ті чували, — моє, не віддам! — а от де й поділася сміливість, опустилися безвільно руки, приросли до землі ноги.

Він же, скинувши на віз останній мішок, не дивлячись на Марту, тихо сказав:

— Піду до Йвана за кобилою.

Привів кобилу, запріг і поїхав до сільради.

— Ви голова? — звернувся до Ганжі.

— Я. А що? — Ганжа дивиться на Матвія з неприязною цікавістю: що Марта знайшла у цьому непоказному чоловікові, щоб отак безсоромно ним вихвалятися?

А той скліпнув білими віями, тихенько сказав:

— Привіз пшеничку… То як, до гамазею чи в район одвезти?

Не став питати Василь, яка то пшениця, бо зрозумів відразу: Володька не витримав — розповів. Збирався Ганжа до Марти умовити, щоб сама одвезла, та все було ніколи. І тепер уже здивовано подивився на Матвія, здивовано і навіть аж приязно: так ось який ти, чоловіче!

— Везіть у гамазей… Заждіть, я із вами пройдусь, щоб правильно оформили.

Вже по дорозі спитав:

— Як думаєте жити?

Матвій відповів не відразу. Скинув для чогось шапку, пригладив світленьке волосся, а потім в свою чергу поцікавився:

— До ТОЗу з конем чи й без?..

А пізно увечері, лежачи поруч із Мартою, витирав їй долонею сльози:

— Жалієш?.. А ти не жалій!

— Я вже й не шкодую, Матвійчику…

А дурні сльози — кап та й кап із очей. Шість же чувалів! Та такої, як сонце!

Володька, дізнавшись про пшеницю, похвалив нового тарасівця:

— Оце класово свідома людина!

Тільки жалкував, що вислизнула Марта йому із рук: ні за що тепер розкуркулювати. Ну, та настане час — він їй пригадає усе: і службу на класового ворога, і переховування отого зерна. А чоловік її — молодчага! І що зерно привіз, і що до ТОЗу записався одразу, навіть що й ворота пофарбував у червоне. Володі аж досадно було: як він сам до такого не додумався! Взяти охри чи фарби дістати в районі, і всім комуністам села, всьому активу — червоні ворота! Щоб кожному видно було, хто тут живе.

А тепер якось незручно: Матвій позапартійний, та ще й не встиг проявити себе у активі… А що зерно одразу привіз — молодчина! Тут Володя навіть перед Гінзбургом похвастався: от які у нас люди свідомі!