І будуть люди

Іван аж закашлявся, витираючи почервонілі очі: а бодай тебе, отак налякав! Обернувся: стояв перед ним піп — не піп, а щось таке на попа схоже. Ряса зашморгана, подрана, кожен сніданок і кожен обід лишали на ній не один свій слід протягом багатьох місяців. А на патлатій голові така шапка, що й старець посоромився б її носити. А цьому нічого: кліпає веселенькими очицями, шморгає червоним носом, ласо погляда на пляшки.

— Дякуємо! — відповів нарешті Іван. — Налили б тобі, чоловіче добрий, так сам бачиш: ні в що.

— За посудинкою, православні, діло не стане, — зрадів незнайомець. Відгорнув швиденько полу ряси, дістав із кишені великий мідний кухоль на ланцюжкові: лийте!

Іван аж головою покрутив: ну й ну! Прикинув на око — кухоль такий, що не тільки пляшки — кварти не вистачить, щоб налити по вінця.

— А ланцюг отой нащо? — поцікавився Матвій.

— Щоб не вкрали, мої дорогенькі. Нишпорять таті по стаду, заходять і ошую, і одесную. Підметки з-під ніг і ті зріжуть, як зазіваєшся.

Іван опасливо помацав себе по кишені, де лежав гаман, відміряв нігтем півпляшки, налив у кухоль.

— Во ім’я отця, і сина, і святого духа! Возліяша Адамові слізки во чрева власні для бодрості. Амінь!

Іван не встиг і оком скліпнути, а кухоль вже тільки мелькнув, і незнайомець, блаженно скалячи око, нюхає вказівний палець: заїдати не схотів, щоб не псувати смаку.

— А ви, пробачте на слові, хто такі будете? — поцікавився Йван, жуючи оселедець. — 3 духовенства, чи таку тільки одежину справили?

— З духовенства, добродію мій, з духовенства. Дякував у селі Ковалівці… Мо’, чули про таке?

— Як же не чули, коли я живу у Тарасівці!

— У Тарасівці?.. Хоч не нашого приходу, а бували у нашому храмі і з цього села… Як же, бували… Щедрі у вас люди, нічого не скажеш… Тільки, мої дорогенькі, немає вже храму у Ковалівці. Закрили божий дім та й самого господа бога зреклися. Про отця Діодорія чували?

Дізнавшись, що не знають такого, той був дуже здивований. Не міг уявити, що хтось може не знати, бодай не чути про отця Діодорія.

— Стовп віри православної, пастир над пастирями, а не побоялися і на нього руку занести. Виселили разом із родиною: матушкою, дочкою й онуком… Та й то добре, що так обійшлося…

Вирушали із ярмарку вже по обіді. Прощалися із дяком, як із рідним татом: обіймались, цілувалися, ридма ридали од жалю та розпуки, що доводиться розлучатися. Вкінець розчулившись, Іван став запрошувати дяка до себе:

— Поїхали! Їй-пра, поїхали!.. Одягать буду, поїть буду, як за рідним ходитиму…

Дячок — п’яний, п’яний, а знайшов у собі рештки глузду не повірити Йванові. Відмовився. Тоді Іван, в самісіньке серце вражений отакою чорною невдячністю, так і умився гіркими слізьми, а Матвій, образившись за товариша, поліз на дяка з кулаками:

— A-а, мало вас, довгогривих, ще били!

— Та чого ти дивишся: хрести його в ухо!

— Лупи довгогривого!

— Бий гада й одскакуй! — під’юджували зіваки, що враз назбігалися хтозна й звідкіль.

Дячок, одбиваючись кухлем, пірнув у натовп, а друзі, насилу здершись на воза, рушили з ярмарку: вирішив Матвій погостювати в товариша.

Химерною людиною був Матвій Переярок. Ще з молодих років кохався в історії свого роду. Знав своїх найдавніших пращурів так, мовби жив разом із ними, ходив пліч-о-пліч у далекі походи, їв з одного казана саламаху, рубався із бусурманами чи панами, з отією зажерливою нечистю, що повзла з усіх усюд на багаті землі Вкраїни, одривала її синів од плуга, од круторогих волів, примушувала братися за зброю. Інші пам’ятали тільки могили батьків та дідів: поки хрест на могилі, доти й пам’ять у голові. Матвій же знав, де лежить дід, де прадід, а де й прапрадід — до десятого коліна. Пильнував кожну могилу, оновляв зогнилі хрести. І стежив, щоб на кожному хрестові був дерев’яний прапорець — ознака козачого роду.

— Та чи тобі, Матвію, не однаково! — говорили сусіди. — Козак не козак, а помремо — всі перед богом станемо рівні.

— Перед богом, може, і рівні, а перед людьми — ні,— відповідав розважливо Матвій. — Отож-то воно і біда, що цураємося ми свого роду, забуваємо батьків. Який над нами пан, такий наш і рід. Отак і процвиндрили свою пам’ять к бісовій матері! А тепер хто ми, й самі не розберемо: ждемо, поки чужак підкаже!

Отак відповідав Матвій тим, що забували стежки не тільки до могил своїх предків. Але він рідко коли вступав у розмови: тверезий більше відмовчувався. Здвигне, бувало, тільки плечима, коли хтось уже дуже причепиться, здвигне та й відійде. Тверезим Матвій і мухи не зобидить. Говорить майже пошепки, а його світлі очі, немов у дитини, так і сяють доброзичливістю. Порається по господарству, як і всі порядні господарі, і тихішої людини не знайдеш у всьому селі.