І будуть люди

— Може, й од нас, — погодився Васильович. — Тільки і його ж, отакого, до гурту доведеться приймати. Він перший з найбільшою ложкою припреться… Та щоб я на нього спину гнув? Хватить того, що за царя на панів наробився!

— Отже, ви проти колгоспу?

— Оцього я вам, товаришу, і не казав. Чого б це я був проти? Хай хто хоче, той іде в колгосп, а мені ще своє не приїлося… Ви мені, Соломоновичу, краще от що скажіть: хто такий за Радянської влади справжній бідняк? Хто взяв землю, коня, кредит та й довів усе до пуття? Чи той, хто процвиндрив усе і знову до Радянської влади з жебрацькою торбою преться?

— А ваш брат? Він же нічого не процвиндрив, в оренду землю не здає, сам обробляє, а бідно живе…

— Що мій брат! У мого брата дітей, як горобців. Та й то: людина ти чи горобець? Плодись, плодись та й оглянься: чим годувати своїх вилупків будеш? Де вони житимуть, коли підростуть?.. Думаю я, Соломоновичу, от що: справжній бідняк не той, що пошив іще за царя штани із циганськими кишенями та й досі скидать їх не хоче, а той, хто мозолями своїми народ годує… Візьміть, приміром, мене. Я ж раніше із наймитів не вилазив, на чужому полі пухирі криваві наживав. День і ніч своєю земелькою марив… Під час війни прокотилася поміж нами, фронтовиками, чутка, що хто заробить «георгія», тому по дві десятини землі наріжуть. Три «георгія» приніс я з війни, Соломоновичу! Та тільки після Жовтневої землю дали. П’ять десятин. Безплатно… Так для кого ж Радянська влада дорожча? Для того, хто оцю подаровану нею землю своїм потом зросив, чи для того, хто її в чужі руки віддав? І хто рідній матері повинен бути дорожчий: той, хто її годує, чи той, хто так і зирить, аби в неї із рота останнє для себе видерти?.. Ні, як ви собі хочете, а моя думка така: раз ти при Радянській владі вмудрився жебраком стати, то або ти останнє ледащо, або такий уже пень нетесаний!.. І тим, що тебе бідняком кличуть, не хвалитися — соромитись треба!.. Мене, Соломоновичу, от що пече: здається, з прямої доріжки ми збиватися стали. Може, це в селі у нас так, не знаю, далі не бував, тільки щось дуже вже набік заносити стало…

— Це як зрозуміти?

— А отак… Диплома ви мені позаминулого року давали? Давали. Так і далі господарювати наказували? Наказували. Виходить, я правильною дорогою йду, тією, що товариш Ленін нам указав! А зі мною що роблять? Мало, що куркулем обзивають, так ще й податком цього року обіклали таким, аж спина тріщала!.. Виконав все ж, здав усе до зернини. А що на той рік буде? Ще більшим придушать?.. Так, може, краще, як той чоловік: корову, коней — на ярмарок, теличку й овець — під ніж, чоботи з рипом на ноги, та й цоб-цебе у бідняцьке сословіє? А там, гляди, і до начальства доскочиш, портфелю сяку-таку втикнуть…

— Скільки ви відвезли? — запитав Гінзбург, дістаючи блокнот.

— Спершу, за твердим завданням, сто п’ятдесят, а тоді ще двічі накидали. Так що разом — двісті сорок пудів… Та я ось і квитанції покажу.

— Не треба.

Гінзбург записав, склав блокнот, заховав до кишені:

— Завтра з’ясую. Все, що взяли зайвого, повернуть.

— Дякую! — мовив стримано Васильович. — Тільки не подумайте, що я навмисне… Так, до слова прийнялося.

— Нічого, нічого. Це добре, що ви розповіли. Це — непободство, і з ним ми будемо боротись. Нещадно боротись!.. А йдемо ми, Васильовичу, правильною дорогою. Тільки дорога ця ще ніким не проторена, не розвідана, от і помилки…

— Та воно, звісно. Кінь на чотирьох, і то спотикається.

— От ви, Миколо Васильовичу, не підете в колгосп, — знову повернувся до попереднього Гінзбург. — Гаразд, хай буде так: колгосп — справа абсолютно добровільна, ніхто вас силоміць туди не пожене… У вас один син?

— Одинак.

— А могло бути двоє чи навіть троє?

— Звісно, могло б!

— От уявіть, що у вас три сини, а не один. Виростуть, одружаться, доведеться поле натроє ділити. А в синів підуть свої сини — знову діли. А правнукам уже й ділити нічого буде!..

— Можна і не ділити.

— Як же тоді бути?

— А отак. Кого — у науку чи там до міста, а кого — при землі. Двоє лишаться удома, оженились — живіть собі нарізно, а господарюйте укупі!

— Так що ж це виходить: знову колгосп? — не втримався од сміху Гінзбург.

— Колгосп не колгосп, тільки це одного батька діти, якось помиряться. А спробуйте-но чужих до гурту стягнути!

— А як тоді ТОЗ? Он скільки у вашому ТОЗі, і господарюють, та ще й непогано!

— Е-е, ТОЗ!.. ТОЗ — одне, а колгосп — зовсім інше! У ТОЗі — я хазяїн, що хочу, те й роблю, а в колгоспі — землю оддай, худобу оддай, то хто я такий після цього? Затичка! В яку дірку захочуть, в ту й заткнуть, куди скомандують, туди й біжи… Ні, Соломоновичу, що не кажіть, а моя гадка така: про колгосп іще рано нам думати! От хай отакі, як Твердохліб, зорганізуються, а ми подивимось, що у них вийде…

Звівся, позіхнув, перехрестив розтуленого рота.

— О-хо-хо! Робимо, як чорні воли, а спочити все ніколи. Раніше хоч попи втішали: помрете — на тому світі царствіє небесне буде, а теперечки уже й того світу нема. І нікуди хліборобові податись, нічим утішитись.