І будуть люди

— Заждіть, — озвався Гінзбург, і худе, втомлене, нервове обличчя його просвітлішало. — Дайте нам час, Миколо Васильовичу! Набудуємо заводів, пустимо на поля трактори, електроплуги, завалимо село машинами: самі того світу не захочете!

— Дай боже, — погодився Васильович. — Вам воно згори, звісно, видніше…

Гінзбурга як почесного гостя поклали спати в світлиці, на єдиному ліжкові. Металеве те ліжко купив при нагоді Васильович два роки тому. Виготували його не на якомусь потужному комбінаті — велетневі першої п’ятирічки, а тут же, в Хоролівці, у напівкустарній артілі «Червоний металург». У той час, коли найбільші заводи задихались од браку металу, артіль оця не знала, мабуть, куди його подіти, тож і вбухала в ліжко не менше п’яти пудів заліза, сталі і бронзи, та ще й покрила нікелем: хай дивиться тепер світова буржуазія та зеленіє од заздрощів! Бо лежатиме на ньому не буржуй товстопузий, не фабрикант чи поміщик, а його величність — пролетар! І стояло ліжко в одній із королівських крамниць важким монументом головотяпству артільному, і страшило, віднаджувало покупців не так високою ціною, як багатопудовістю своєю, особливо ж пружинами: слона поклади — не прогнуться. Стояло до тих пір, поки потрапило на очі Васильовичу, покорило відразу своєю надійністю: тисячу років простоїть — не поламається!..

Привізши додому, заносив разом із сином, хвалився:

— Оце, стара, хоч на схилі літ поспимо як пани.

Данилівні теж сподобалося ліжко: горить, точнісінько мовби іконостас у божому храмі. Тільки замість хрестів та херувимів — нікельовані балабухи та бронзові зірки.

Все літо споряджала Данилівна ліжко. Шила перини і подушки, набивала їх найніжнішим пухом. А коли спорядила, виклала гору подушок і перин, що підносилися майже до стелі, коли заслала простирадлом із найтоншого полотна, а поверх — новою рядниною, стала перед ліжком, молитовно склала руки на грудях:

— А знаєш, старий, що я скажу…

Васильович, який саме стягав чобота, звів на дружину очі: вона стояла сухенька, маленька супроти величезного ліжка, і зніяковіла усмішка бентежила її добре обличчя.

— Я, мабуть, на ньому й не засну… Хай уже наш Василько, як ожениться, та й буде на ньому із молодою жінкою спати.

— Отуди, к бісу! — аж ногою тупнув Васильович. — А ми що, не заробили на оцих перинах поспати?

А Данилівна все у лагідну дудочку:

— Хай уже Василько. Бо я, бачить бог, тутечки не засну…

Так і полягали вони на полу, на влежаних плескатих подушках, на звичній постелі: Данилівна м’якенькою пилочкою кого хоч перепиляє.

То Гінзбург був перший, хто сподобився оновити ліжко. Коли Васильович прикрутив лампу, так що вогник ледь блимав, побажав спокійної ночі та вийшов, Григорій ще стояв у нерішучості перед величезною пуховою горою, в яку як пірнеш, то хто зна, чи й виберешся. Потім роззувся, роздягнувся і, худенький, як підліток, в приношеній білизні, зліз на табуретку, а звідти вже скочив на ліжко, І ще ніколи не потрапляв він у такі м’які пестливі обійми, не лежав на такій розкішній постелі. Видно, і пух на тих вигодуваних Данилівною гусятах був якийсь особливий, ним задовольнилася б, мабуть, і ота казкова вередуха царівна, що пшонину поклади під дванадцять перин — кричатиме: «Мулько!»

Гінзбург ліг на спину, заклав руки під голову — і попливла, попливла, тихенько погойдуючись, ледь освітлена стеля: він непомітно поринув у сон…

Прокинувся Григорій ще до схід сонця. Чув, як устала Данилівна, як стогнала, розминаючи натруджені в неугавній роботі кості. Пригадав, як сказав учора про неї Васильович:

«Стогне, поки розкрутиться. А розкрутиться, то вже й не зупиниш, — І розповів, як Данилівна, ще коли була молодою, скопала протягом дня сімнадцять соток городу. — Вертаюся з поля, а воно щось суне із городу додому: зігнулося в спині, на лопату спирається, як на костур. Сімнадцять же соток дурна баба скопала! Не могла пождати, поки я покінчу у полі та зорю… Правда, потім і вродило! Отака-о картопля була! Як кущ, то й відро…»

Данилівна перестала стогнати — «розкрутилася». Встав і Васильович. Відразу ж пішов надвір, певно, до худоби, що вже чекала на господаря. Ось він повернувся до хати, запитав, маючи на увазі сина:

— Те ледащо ще спить?

А у відповідь — лагідний голос Данилівни:

— Та не буди його, хай досипає. Він же пізно із вулиці прийшов.

Гінзбург швиденько вигрібся із перин, натягнув на себе нахололу за ніч одежу, вийшов до господарів.

— Встали? — здивувався Васильович.

А Данилівна одразу ж до скрині. Дістала чистий утиральник, набрала у великий кухоль води, стала біля відра, чекаючи, поки гість підійде вмиватися…

Попрощавшись із господарями, пішов до сільради.

По дорозі пригадував Гінзбург вчорашню розмову з Приходьком. Був переконаний, що Васильович рано чи пізно, а таки прийде до колгоспу. Тільки не треба його штовхати у шию, гарячкувати, бо, як упреться, тоді вже й з місця не зрушиш. «Що ж, хай поки що небагато піде в колгосп — не біда. Дамо трактор, машини — люди самі переконаються, де краще господарювати…»