І будуть люди

Та мачуху, видно, не злякала сувора погроза, а може, й забула про неї: на другу весну, якраз у ту пору, коли почали розквітати сади, вона втекла з Василем, захопивши з собою Олесю.

Серед ночі проснувся Оксен від того, що хтось товк його в боки. Схопився, очманіло поводячи очима, — білою маною над ним стояв батько.

— Де Василь?

Не діждавшись синової відповіді, Свирид швиргонув на долівку Василеву ковдру, шваркнув її щосили ногою, вибіг із хати. Оксен притьмом ускочив у штани, майнув услід за батьком: похололим серцем відчув — сталася біда!

Свирид уже метався під стайнею: зривав із дверей замок, аж стогнало залізо. Замок застряв товстою дужкою в скобі, ніяк не хотів піддаватися — Свирид ухопив його обома руками, люто шарпонув — разом із м’ясом видер скобу з товстої соснової дошки. Крикнув до сина, немов на пожежу:

— Викочуй воза!

Поки Оксен, ухопившись за голоблі, викочував з возівні воза, Свирид вивів жеребця, викинув услід збрую. Відчувши волю, буланий задер догори голову, заіржав, виграючи лискучими м’язами. Свирид люто шарпонув його за вуздечку, вдарив у морду кулаком — буланий аж поточився, присів на задні ноги, схрапнув перелякано, — став заводити поміж голоблі.

— Тату, куди?

— Сідай!

Оксен слухняно вискочив на воза, оглянувся на хату: вона чорніла відчиненими дверима, тільки одне вікно, те, що на татовій половині, запливало червоною кров’ю. «Щось сталося з мачухою», — подумав Оксен, і лише тепер у ньому заворушився каламутний здогад про якийсь зв’язок між тим, що нема Василя, і лютою поведінкою батька.

Кінь з місця рвонув учвал — вони вилетіли в степову місячну ніч. Розставивши широко ноги, батько невпинно поганяв жеребця, і стрічний вітер рвав на татові сорочку, віддирав від спини, надимаючи тугим міхуром, тіпав розкуйовджене волосся, свистів у вухах. Сполохані грюкотом, розбігалися перед ними побілені місячним сяйвом лани, пригиналися молоденькими хлібами, а густа тінь чорним псом гналася за возом, хапала зубами колеса, миготливі шпиці, падала в куряву і знову мчала за ними, безшумно й люто. Тримаючись руками за дошки, щоб не випасти, Оксен глянув угору: місяць теж мчав наввипередки з ними, підминаючи під себе хмарини, а зорі розпорскувалися в усі боки, як перелякані птахи. І був той місяць такий же мовчазний та страшний, як і батько.

Наздогнали втікачів аж на десятій версті по дорозі на Хоролівку. Обминувши їх на повному галопі, Свирид круто розвернув воза, аж колеса відірвалися від землі, збив назад засапаного коня — загородив їм дорогу. Впізнавши їх, Василь віддав мачусі сонну дівчинку, яку ніс на руках, ступив уперед, затуляючи молодицю.

Свирид пожбурив на дно воза віжки й батіг, важко зліз на дорогу, не спускаючи з наймита вовчого погляду. Оксен почав був і собі злазити з воза, але батько люто гримнув:

— Сиди!.. Я сам!.. — ведмедем посунув на свого кривдника. — Отак ти мені, гнидо, за мій хліб-сіль заплатив?.. Так за добро моє віддячив?.. — спитав грізно батько, впритул підходячи до наймита.

— За ваше добро я мозолями платив! — дзвінко й безстрашно відповів йому Василь. — А що ваша жінка пішла зо мною, так на те її добра воля.

Батько захрипів так, наче його вдарили в самісіньке серце, замахнувся на Василя кулаком.

Билися люто й мовчки. Хекали, немов кололи соснові колоди, молотили один одного кам’яними кулаками, аж іскри летіли з очей, цілили один одному в обличчя, в душу, в серце. Не легко було Василеві устояти проти ведмежої сили Свирида, не раз і не два гнувся він аж до землі від пудового вдару, але відразу ж випрямлявся, як уперта лозина, і все ще стояв — не хотів поступитися жодною п’яддю.

Притиснувши до себе дочку, мовчала мачуха; непорушно сидів і Оксен, хоч у нього аж руки свербіли — кинутись на допомогу батькові. Хряскали безжально кулаки, схлескувалися люто дві тіні, здіймалася густа курява із столоченої дороги, огортала хазяїна й наймита їдким туманом, а вони все билися й билися, і вже починало здаватись, що кінця-краю не буде цій бійці: доки стоятиме земля, доки світитиме сонце й ходитиме місяць у небі, вони сходитимуться щоночі на смертний свій герць, люті й німі в своєму нещадному гніві.

Та ось Василь став поступатися. Все частіше бив він наосліп, зі стогоном втягуючи повітря в потовчені груди, а хазяїн гупав та гупав, вимолочував із нього силу, як зернини з снопа, — і повалився Василь обличчям у порох, хоче встати — не може, і вже товче його, б’є його в ребра важкий чавунний чоботище!

— Гах!.. Гах!.. Гах!.. — вихекує із себе Свирид нерозтрачену лють. — Гах!.. Гах!.. Гах!..

Але наймит уже непорушний. Від кожного удару драглисто здригається розпластане тіло, метляється в потемнілій від крові пилюці омертвіла голова.

Тоді Свирид покидає наймита і важкою тінню суне до невірної жінки:

— Дай сюди дитину!

— Не дам, — шепоче мачуха, щосили притискаючи до себе дочку. — Не дам! Не дам! — заклинає вона невідомо кого, а потім кричить: — Людоньки, рятуйте! — бо Свирид уже видер у неї дитину, що голосно заплакала, ухопив жінку за косу, збив її з ніг.