Читаем І будуть люди полностью

Розпачливий мачушин крик наче розбудив Оксена з того дивовижного остовпіння, що найшло на нього, відколи батько став битися з Василем. Лише на якусь мить війнули на нього сині очі із спокусливих снів, а вже Оксен злітає із воза, повисає на батьковій руці, видирає з міцно затисненого кулака намотану косу.

— Тату, не треба?

— Геть! — реве батько, штовхаючи сина в груди. — Уб’ю!

Очі його палахкотять божевільним вогнем, він, мабуть, не впізнає зараз і сина, але Оксен швидше помре, аніж дасть батькові бити мачуху.

— Тату, пустіть!

Вони довго борються, аж поки Оксенові вдається вивільнити косу. І батько відразу ж отямлюється. Стоїть, важко дихаючи, міхами роздимаючи груди, а потім кидає синові:

— Скажи отій сучці, хай сідає на віз!

Мачуха, похитуючись, іде до воза.

— Та байстрюка свого нехай забере! — гукає їй услід батько, бо Олеся, що сидить у пилюці, вже аж охрипла від голосного плачу.

Додому поверталися мовчки. Не квапили загнаного жеребця, тоненько порипували-пхинькали колеса, на дні лежав зв’язаний Василь, а біля нього, тримаючи на колінах дочку, закам’яніла мачуха. Батько сидів на передку, правлячи конем. За весь час він ні разу не оглянувся, не вимовив жодного слова.

Похоронною процесією в’їхали в настіж розчинені ворота. Свирид мовчки підійшов до комори, відімкнув пудовий замок, розчинив темну пащеку дверей:

— Іди сюди! — І мачуха покірно злізла з воза, все ще притискаючи дитину до себе, так, наче в дочці був останній її порятунок, зникла в коморі.

Оксен уже не пробував боронити її. Він боявся, що батько знову осатаніє від гніву, накинеться на мачуху, а так навіть краще, навіть надійніше: переночує в коморі до ранку, а там, дивись, тато трохи отямиться.

Замкнувши комору, Свирид пішов до хати, виніс колун і залізний клин.

— Тату, що ви хочете робити? — спитав тривожно Оксен, бо йому здалося, що батько хоче відрубати Василеві голову. — Тату, не треба вбивати його!

— Не бійся, не вб’ю — і без цього здохне! — відповів синові Свирид. Узяв коня за вуздечку, повів за собою — покотив воза мимо хати униз, аж до річки.

Спершу Оксен подумав, що батько хоче втопити Василя. «Як кинуть у воду, зразу ж витягну», — думав він, ідучи назирці за возом. Вирішив так не тому, що його серце боліло за Василем, — йому аніскільки не жалко цього волоцюгу, що насмілився їх обезчестити, — він просто боявся, що їх будуть судити за вбивство.

Але Свирид і гадки не мав топити свого ворога.

За їхньою садибою, над річкою, донедавна росла велика верба. Кілька років тому її обпалило блискавкою — верба усохла, журно рипіла сухим оголеним стовбуром, аж поки її спиляли на дрова, лишивши високий пеньок. Свирид примірявся і до пенька, та все якось не доходили руки, аж сьогодні згадав він про нього.

Зупинив коня, взяв колуна, довго топтався біля пенька, приміряючись, де краще рубонути. Був зараз спокійний, наче й не кипів отією шаленою люттю, тільки моторошно мерехтіли насуплені очі.

Прицілився, заніс над головою колуна, — опустив на пеньок:

— Гах!..

Сталь вп’ялася в міцне вузлувате дерево, темна тріщина побігла донизу, роздираючи в’язке сухожилля.

— Подай клинок!

«Що вони думають робити?» — питав себе Оксен, стежачи, як батько забиває клинок. Клинок залазив усе глибше й глибше, все ширше розходилися гострі краї тріщини: здавалося, що якийсь допотопний, вгрузлий у землю по шию звірюка неохоче розтуляє зубату, як у щуки, пащеку.

Аж ось батько зупинився, кинув на землю колуна. Нахилився над пеньком, заклав, приміряючи, в щілину пальці — лише тепер зрозумів Оксен, що хоче зробити тато, і в нього аж заболіли пучки, як після зашпорів.

— Тату, не треба!

Батько нічого не відповів. Підійшов до воза, виважив непорушне Василеве тіло:

— Ану, поможи!

Оксен узяв Василя за обм’яклі ноги, і, коли вони удвох несли до пенька наймита, в того хилиталася заломлена назад голова, а руки черкали по траві, ковзали ще здоровими пальцями, наче хотіли востаннє відчути м’який дотик лугової землі.

Опустили наймита біля пенька — обличчям до неба. Зорі сіяли на нього тьмяне борошенце, сердитий місяць червоною діжею котився за небокрай, — не хотів навіть дивитися, що робитимуть оці люди, а Василь лежав, непорушний, міцно стуливши повіки на перемазаному землею і кров’ю обличчі. «Може, він мертвий?», — з острахом подумав Оксен. Відступив був назад, пройнятий моторошним почуттям, та батько наказав:

—. Принеси води, — бо не хотів, щоб непритомний наймит нічого не бачив, не чув.

Оксен слухняно спустився вниз, занурив картуз, топлячи у темній воді дрібненькі зірки, що тремтливими світлячками всіяли поверхню річки, повернувся назад.

— Лий!

Оксен хлюпнув на Василеве обличчя. В того відразу ж затремтіли повіки, замерехтіли вузенькі щілинки очей.

— Живий! — не знати чому зрадів Оксен.

— Принеси ще! — наказав суворо батько.

Поки Оксен ще раз бігав по воду, Василь уже зовсім очуняв. Лежав на спині, широко розпластавши руки, ворушив оголеними грудьми, хапаючи повітря.

— Лий і на груди.

Оксен вилив на груди.

— А тепер відійди — не мішай.

Свирид став біля наймита на коліна, наче збирався молитись, тихо запитав:

Перейти на страницу:

Похожие книги

Хромой Тимур
Хромой Тимур

Это история о Тамерлане, самом жестоком из полководцев, известных миру. Жажда власти горела в его сердце и укрепляла в решимости подчинять всех и вся своей воле, никто не мог рассчитывать на снисхождение. Великий воин, прозванный Хромым Тимуром, был могущественным политиком не только на полях сражений. В своей столице Самарканде он был ловким купцом и талантливым градостроителем. Внутри расшитых золотом шатров — мудрым отцом и дедом среди интриг многочисленных наследников. «Все пространство Мира должно принадлежать лишь одному царю» — так звучало правило его жизни и основной закон легендарной империи Тамерлана.Книга первая, «Хромой Тимур» написана в 1953–1954 гг.Какие-либо примечания в книжной версии отсутствуют, хотя имеется множество относительно малоизвестных названий и терминов. Однако данный труд не является ни научным, ни научно-популярным. Это художественное произведение и, поэтому, примечания могут отвлекать от образного восприятия материала.О произведении. Изданы первые три книги, входящие в труд под общим названием «Звезды над Самаркандом». Четвертая книга тетралогии («Белый конь») не была закончена вследствие смерти С. П. Бородина в 1974 г. О ней свидетельствуют черновики и четыре написанных главы, которые, видимо, так и не были опубликованы.

Сергей Петрович Бородин

Проза / Историческая проза