І будуть люди

Шарпонув за віжки, коні смикнулися — покотили важкого воза. Не попрощався, не оглянувся, а Оксен стояв і дивився йому вслід. І здавалося вже йому, що то йшов не Василь — чужа, незнайома людина. Засмальцьована кепка на великій голові. Старенька потерта шкуратянка так і влипла в могутню, трохи сутулу спину, а внизу, біля пояса, віддувається і звідти виглядає краєчок жовтої кобури — «наган»! Галіфе кавалерійського крою і стоптані на каблуках чоботи з натертими дужками на задниках — слід від острог. «Комісар!» — думає Івасюта, з ненавистю дивлячись на облиту шкуратянкою спину, всю постать, що невблаганно віддаляється, а захоче — так само невблаганно піде на нього, і ненависть ця аж обпікає йому очі, і пропечений зір його стає такий чіткий та ясний, що він бачить кожну рисочку, кожен рух отієї людини. І знає, що де б він не був, що б не робив, а вже не відв’язатися йому від Ганжі, не спекатись його: обом їм не вистачить місця на оцій такій просторій землі.

Оксен похмуро завернув жеребця, покотив у двір: після сутички він не міг кудись їхати, з кимось іще зустрічатися та розмовляти. І ранок, що перед цим радував його своїми чистими та веселими барвами, і широчезний двір, який і досі грав-переливався перламутровим росяним килимом, відбиваючи весняне незаспане сонце, і велика хата, що курилася мирним димком, і розквітлий сад, наче обліплений білими та рожевими метеликами з запашними тоненькими крильцями, — все, що перед цим тішило, сповнювало бадьорістю й спокоєм, раптом зів’яло, спохмурніло, заткалося гіркуватою тінню, так, наче і тут пройшовся своїми невблаганними чобітьми Василь, потоптав усю траву, збив росу, пообривав білий цвіт, обламав сонячне проміння та й пожбурив на землю. І Оксен, відчуваючи, як у ньому наростає роздратованість, не знаючи, на кому зігнати злість, щосили вдарив порожнє відро, що попалося йому на дорозі, аж зойкнуло оцинковане залізо, вискочила дужка з гнізда. Відро махнуло тією дужкою, як зламаною ручкою, підскочило, впало на бік, покотилося аж до колодязя та й зашилося перелякано під корито.

Оксен одразу ж підняв його, почав випрямляти глибоку вм’ятину, але так уже й не зміг до кінця вирівняти її; вставив дужку в гніздо, але й дужка вже не так міцно трималася після того — повискувала зламаним зубком.

Далі події розвивалися так: Василь поставив хату й переніс Оленку на нове місце, а в Оксена відібрали землю, залишивши йому десять десятин землі.

Хата Ганжі стояла на краю села, на витоптаній худобою толоці, але він тим не дуже журився: «Ось прийде осінь — посаджу деревця». Через неогороджений двір ходили і люди й худоба, скорочуючи собі дорогу, але й на те' позирав байдуже Василь: «Ходять, хай ходять собі на здоров’я, а тин городити не буду, не до того йдемо», і до пізньої ночі ясніло маленьке віконце, і той вогник вабив до себе людей, як метеликів, що налітають із темряви на світло: одним він обпалить крила, а інших — зігріє, одні загинуть на ньому, а інші наберуться нової снаги, бо життя є життя і кожен простує своєю стежиною, не знаючи, куди вона його приведе і де їй кінець.

Чи могла подумати Оленка в останню хвилину свою, що Василь іще повернеться і прийде до неї, щоб хоч після смерті вирвати її з чіпких Івасютиних рук? Ось він стоїть над новою труною, куди переложили прах його любки, труна вся оббита червоним перкалем, що його дістав аж у Хоролівці, змайстрована з міцних дубових дощок — вік лежатимуть у землі — не зогниють! — ось він, повторюю, стоїть, зібгавши в покаліченій долоні благенький пролетарський картузик, і вітер перебирає посічену сивизною чуприну, і обличчя його суворіше, ніж завжди, бо сльози душать Василя, та він не хоче, щоб хтось побачив, як плаче більшовик, а дядьки застигли довкола з лопатами і теж мовчать, поважаючи чуже горе.

Врешті Василь махнув рукою так, наче давав невидимому оркестрові команду грати похоронну мелодію, тільки з того нічого не вийшло, бо довкола тільки перешіптувалася висока трава, хитали біленькими голівками ромашки та десь угорі видзвонював нелукаву пісеньку жайворон. Тоді Василь коротко кинув: «Починайте», — і пішов, зламуючись у колінах, від могили, бо не хотів бачити, як закидатимуть землею його перше й останнє кохання, не хотів чути, як глухо стукотітиме груддя, на цей раз востаннє закриваючи від білого світу, від ясного сонця, від запашних трав ту, що спалила йому серце ненасиченим коханням.

Так він ішов, не бачачи перед собою дороги, і трава ласкавими зеленими вусиками обмітала від пилюки його поруділі чоботи, і квіти співчутливо схиляли перед ним запашні голівки свої, і дерева накидали на нього прохолодні тіні-свитки, немов хотіли остудити його роз’ятрене серце. Так він і йшов, простоволосий, зібгавши стареньку кепочку в покаліченій руці, і хто зна, коли б він і де зупинився, якби не набрів на могилу Свирида.