І будуть люди

— Ви хоч би вид свій обмили! — нагримав на них Оксен, і сини слухняними бичками подались до колодязя, почали зливати один одному в стулені човником долоні просто з відра. Слідом за ними появилася й Олеся, в старенькій кофтині та спідниці, в білій хустці, пов’язаній понад бровами, щоб не запектися на сонці, з двома вузликами, де була наготовлена їжа. Посвітила на схід веселими очима, спитала в Оксена:

— Братику, молока теж узяти? — І коли Оксен відповів, що не треба, обійдуться і сирівцем, сестра поснувала дві темні доріжки до гарби, обсипаючи ноги росою.

Коли вже впрягли кобилу Мушку (жеребця і ще одного коня забрали оті голодранці), з хати вийшов скоцюрблений дід. Притримував обома руками штани, бо обірвався очкур. Штани звалювалися із висохлих на корінь сідниць, та дід поспіхом дріботів до гарби, трусив пожмаканою бородою.

— Заждіть, і я з вами!

Хлопці пирснули в кулаки, Оксен досадливо сказав:

— Та куди вже ото вам їхати, діду! Сидіть уже вдома та грійте кості…

Але дід упертою дитиною пхався на гарбу: штани, чіпляючись за дошки, сповзали йому аж на почорнілі литки.

Хлопці вже відверто сміялися, Олеся, гасячи сміх, одверталася почервонілим обличчям, Оксен же іще пробував умовити старого:

— Хто ж за хазяйством догляне, як ви з нами поїдете?

— Хай он Альошка лишається!

Дід уже видряпався на гарбу, вріс у дошки сучкуватим задком, вчепився посинілими руками в полудрабок — умреш — не відірвеш! Оксен тільки плюнув, послав Олексія за сіном — підмостити під старого йолопа, щоб не розтрусилися кості, і зраділий син припер такий оберемище, що його вистачило б на повну гарбу.

— Ти що, зовсім з глузду з’їхав? — закричав на нього Оксен.

— Та ви ж казали, — виправдовувався той.

— А худобу — чим годувати будемо? — вже зовсім розсердився Оксен. — Чи твою дурну голову замість сіна до ясел впхнемо?.. Неси назад, та не труси по дорозі, бо вам тільки тюкни.

Оксен надібрав трохи сіна, помостив на дошки.

— Сідайте, діду, сюди, бо вас там розтрусить.

Поки виїхали з двору, вже зовсім розвиднілося. В небі ще не відстоялася нічна каламуть, воно було якесь безбарвне та зблякле, як вода під час повені. Де-не-де блимали зірки, але й вони швидко гасли, опускалися в імлисту глибизну, як прив’ялі листочки. Тільки місяць наставляв ще на сонце надломлені роги, пробував його налякати, а сам уже задкував-задкував за своїми зоряними чередами, що побрели на інші пасовиська.

Червоне, веселе, ясне — сходило сонце. Клало чіткі свіжі тіні, вигравало в росяних травах такими веселковими спалахами, що аж боліло в очах. В тому ранковому світлі хліба стояли урочисті й замислені, як воїни перед останньою битвою: шикувалися один до одного гінкими стебельцями, схиляли важкі свої голови, повні золотого зерна, торкалися один одного колючими вусиками, наче казали останнє «прощай». І мимовільний сум охопить у першу хвилину хлібороба, коли він стане з гостро відклепаною косою чи зубатим серпом проти оцього безборонного війська: жалко нищити отаку божу красу!

— Запізнилися! — буркнув невдоволено Оксен, бо не було ще за його пам’яті випадку, щоб вони не виїжджали на жнива першими. Тепер же поле всіялося людьми, кіньми та возами, що позадирали догори голоблі, обвішані клунками та зайвим одягом, і перші нетерплячі вже пробували коси, прокладаючи перший покіс, виблискували золотими мантачками — сталь перекликалася з сталлю, дзвеніла з краю в край.

Дід наче проспав усі оці роки, а оце щойно прокинувся. Звівся на гарбі, розгублено оглянув величезний лан, всіяний косарями.

— Оксене, навіщо ти стільки женців найняв?

— Хто їх у дідька наймав! — відповів похмуро Оксен.

— Оксене, та чи тобі повилазило: вони ж наші хліба жнуть! — аж затіпався дід.

— То вже не наші…

— Як то не наші!.. Наше це поле: я сам його в пана купував…

— І поле не наше. Хіба ви не знаєте: забрали в нас поле.

— Так чого ж ти стоїш? Біжи до урядника, хай прожене їх к бісовій матері, а зачинщиків посадить у холодну!

— Та чи ви, діду, з того світу звалилися, чи й справді вже весь свій розум прожили! — не витримав нарешті Оксен. — Плетете таке, що й купи не держиться: де ж тепер урядники?

Дід неабияк розгнівався. Бризкав на бороду слиною, розлючено тряс головою:

— Пропаде! Все пропаде ік бісовій матері при отакому хазяїнові! Та чи ти, лобуряко, хоч про синів своїх подумав, — з чого вони житимуть, коли все нажите добро в чужі руки віддаєш?

Оксен уже нічого не відповідав: мовчки ладнав косу, тільки тремтіли дрібно руки та гірко стискалися вуста.

Накричавшись, дід плюнув у бік онука, зсунувся з воза та й пошкрябав геть по дорозі, сердито замітаючи матнею влежану за ніч пилюку.

— Щоб тебе й мої очі не бачили!.. Тепер я біля тебе і с…ти поруч не сяду!

Іван кинувся був запрягати кобилу підвезти прадіда додому, але Оксен спинив:

— Облиш… Хай пройдеться, може, хоч трохи дур із голови вивітриться.

Дід щасливо добрався додому, а ввечері, як тільки косарики заїхали в двір, зустрів Оксена новим витребеньком:

— Віддай, харцизяко, гаман!