І будуть люди

Благословивши дочку на гіркий цей вінець, тато невдовзі помер: він наче боявся, що не витримає — пожаліє її, і тому поспішив заховатися від Тані в могилу. Поховали його не біля церкви, де лежали всі священики, а посеред парафіян, — така була остання татова воля. «Ви ж покладіть мене серед людей, мені там буде веселіше лежати». І ось він лежить серед них — Василів, Микол, Оникіїв, — кого утішав у злигоднях та горі, кому обіцяв царство небесне по смерті,— що ж він скаже Тетяні, яка, як слухняна, покірна дитина, не осмілилась порушити дане татові слово?

Могила мовчить, непорушна й німа, мовчить білий хрест — символ страждання і горя, — Тані вже здається, що тато і звідси кудись перебрався — заховався від неї. Затуляє почорнілими долонями очі — не хоче бачити доччиного сумного обличчя. Забиває затужавілою глиною вуха — не хоче чути Таниного зламаного голоса. Обіцяє їй щастя лише у царстві небесному, а не тут, на землі.

Так і не поговоривши з татом, Таня слухняно дає відвести себе додому, а потім збирати в дорогу — в іншу, чужу й невідому їй хату, яка віднині, і прісно, і на віки вічні має бути її домівкою. Там вона житиме, родитиме оцьому чужому чоловікові дітей, там і постаріє, а потім — помре, там її і покладуть на вічний спокій — там, а не тут, біля тата й мами, бо тепер вона — відрізана скибка, яку хоч як уже не тули — нізащо не стулиш.

Забирав Оксен молоду свою жінку пізньої осені, вже після того, як обжалися та обмолотилися. Оголені поля сумовито жовтіли стернями, тільки де-не-де стирчали копи й полукіпки, спиналися навшпиньки, виглядаючи своїх заледачілих господарів. Вилинялі під щедрим літнім сонцем барви поволі блякли, зорані ниви молили дощів, а дощів усе не було, і вже й небесна блакитна рілля покривалася бідним пересохлим пилком.

Довкола стояла осіння впоєна тиша, коли все якщо й заговорить, то тільки впівголоса, якщо й крикне, то лише на півсили, — і тоді приглушений відгомін не котиться дзвінко степом, не злітає до самого неба, а відразу згортає натомлені крила та й падає десь у ріллю. Навіть вітер, зледачілий на щедрих осінніх харчах, не гасав собі полем, а теж шукав затишку — прилягти, придрімнути, солодко стуливши повіки. Або зашитись у пожухлий гайок, сісти біля лапатого клена і в задумі зривати листок за листком, опускаючи їх із прозорих долонь, та й дивитися, як, тихо погойдуючись, пливуть ті листочки донизу, мов обпалені душі, лягають поміж своїх притихлих навіки братів.

Усю дорогу їхали мовчки: Таня вже вся закуталася в оту чорну хустину, що обгорнула їй серце, щойно батюшка вклав її руку в Оксенову; Оксен же почував себе якось ніяково перед цією міською панночкою, що її він бажав з усе більшою жадобою протягом останніх років, що насиналася йому чи не кожну ніч — приходила на холодну постіль удівця. І хоч те, в що він іноді боявся навіть вірити, збулося, Оксен уже знав, що не зможе зараз ні обійняти її, хоч це було тепер його правом, ні, тим більше, поцілувати, хоч поцілунок отой був би найприроднішим вчинком.

Може, сама ота її юна беззахисність так впливала на нього, а може, спогад про той єдиний поки що в її житті поцілунок у церкві сковував Оксена, — і те, як повернулась вона до нього зблідлим обличчям, як злякано відсахнулася, відчувши дотик його вусів, а потім міцно заплющила очі, так, наче мала відбути якесь неминуче покарання, і як губи її навіть не поворухнулися під його жорсткими гарячими вустами, — тільки він зараз навіть боявся зустрітися поглядом з своєю молодою дружиною.

Лише одного разу зважився на слово Оксен: коли йому здалося, що кобила Мушка загубила підкову.

Оксен натягнув віжки, бричка зупинилася, позолочена сонцем пилюка посунулась двома вузенькими хмарками вздовж колії, обганяючи застиглі колеса.

Приладнавши до передка віжки, Оксен спритно зіскочив, пилячи нові хромові чоботи, пошиті заради весілля, підійшов до кобили. Нахилився, стукнув долонею під бабку, коротко кинув:

— Ногу! — і коняка покірно підняла копито.

Так і є: підкови не було, тільки стирчали збиті головки вухналів.

«Ох ти, господи!»

Оксен досадливо поморщився, постояв вагаючись. Підкова була новісінька, він учора, перед тим, як їхати в Хоролівку, побував у коваля, і от тобі маєш: загубилась підкова!

«Ох ти ж, господи!»

Оксен крадькома глянув на Таню. Вона сиділа, байдужа, дивилася кудись у степ. Тоді він пройшовся трохи назад, надіючись, що підкова загубилась недавно.

Підкови не було.

І хоч як Оксенові незручно перед молодою дружиною, та жаль за підковою все ж переміг, і він, підійшовши до брички, сказав:

— Повернусь та пошукаю, — а що Таня байдуже мовчала, додав: — Підкова ж новісінька, я її щойно поставив…

Таня мовчала.

Оксен пройшов, мабуть, із верству — підкови не було. Трапився перехожий, Оксен не пропустив нагоди — спитав, чи не знаходив підкови.

— Підкови? — перепитав його дядько, радий нагоді перекинутись словом із добрим чоловіком.

— Еге ж…

— А яка вона була: нова чи стара?

— Та нова, щойно від коваля! — з надією, що зараз дядько дістане пропажу, пояснював Оксен.